Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

class="p1">Горпина здригнулася. Як то?! Хіба загибель Нур'ялі не звільнить її? Халіль забере її до себе? Ні, тисячу разів — ні! Краще вже Нур'ялі!

І раптом полилися з її вуст тaтapcькi слова, несвідомо заховані в пам'яті, але ніколи не вимовлені вголос:

— Ні, ні, вони врятуються, Шафіге! Буря незабаром ущухне. Вони не можуть наблизитися до берега через хвилі. Треба їм допомогти. Запалимо вогнище, щоб вони бачили, де бухта.

Шафіге напівпідвелася, вражена Горпининою думкою. Так, розкласти вогонь, величезний, яскравий. Але не тут, біля саклі, а на розі, серед виноградника, щоб далеко-далеко було його видно в морі.

Ще тремтячи й схлипуючи, вибігла вона з саклі. Горпина відімкнула маленьку комірку. Вони набрали хмизу, соломи, зв'язали і швидко рушили стрімкою стежкою. Якась дика сила гнала Горпину. Bона не дивилася на клекотливу безодню, де гуркотіли хвилі, і, хоч сьогодні стежка була мокра й слизька від бризок, ішла нею твердо й упевнено.

Діставшись верхів'я мису, вони привалили два важкі камені, щоб вітер не розвіяв ватри, і почали розпалювати вогонь. Вітер рвав їх одяг, скажено вив і крутився. Шафіге обережно висипала з глечика жар, Горпина прикрила його від дощу сухим мохом. І ось побігли жовтогарячі язики, задрижали в повітрі сліпучою гривою. І за кілька хвилин величезне вогнище запалало над безоднею, вказуючи рибалкам їх путь.

Жінки працювали мовчки, напружено. Тільки-но згасав вогонь або вітер вихоплював із вогнища горючий віхоть соломи й кидав його в прірву, як вони підкидали хмизу, підтримуючи його ціпками, і по черзі бігали по паливо.

Була глибока ніч, коли згорів останній хмиз. Але Горпина не розгубилася: вона схопила ніж і почала швидко збирати бур'ян по розколинах. Шафіге кинулася допомагати, і знов спалахнув огняний кущ, кидаючи в пітьму сліпучі цівки. Золотими джмелями кружляли над ним іскри, а вони, змоклі, змерзлі, хвилинку грілися біля вогню і знов кидалися шукати по скелях сухих кущів, трави й дроку.

Співали другі півні в Чабан-Таші, коли не стало й бур'яну. Вони спалили і дошки паркана, і лавки, що поставив на винограднику Нур'ялі, а до світанку було ще добрі дві години.

Що робити? Шафіге замислилася:

— Піду до Чабан-Таша, побуджу всіх, — вирішила вона. — Хай палять вогнища на верхів'ях, а ти, Горпіне, сиди дома та грій вечерю. Вони приїдуть голодні й холодні.

Останні cлoвa її розвіяв вітер. Вона вже бігла стежкою по схилу, і сірою плямою майоріло в темряві її широке фередже. Горпина постояла хвилину і теж кинулася стежкою вниз, охоплена незрозумілим жахом.

Кабиця вже погасла й прохолола. Тільки жевріла в темряві остання жаринка червоним напівзгаслим оком. Горпина ледве роздмухала її, розгорнула попіл і, замість хмизу, підкинула кізяків. Від них пішов густий і кучерявий дим. Вітер забивався у комин, гнав дим у кабицю, і він клубочився під лійкуватим каптуром синьо-рудою хмарою. Коли вогонь розпалився, тяга покращала. Горпина метнулась прибирати саклю. Вона підмазала глиняну підлогу, накрила стіл найкращою скатертиною, нарізала коржів, принесла глек козячого молока, бринзи, горіхів і винограду, прикрасивши його свіжим листям. Вона хотіла надати кімнаті затишного вигляду, немовби страх утратити цей тихий притулок зробив його безмежно рідним і близьким. Вона хвилювалася, квапилася, прислухаючись до кожного звуку, що долітав крізь гуркіт бурунів. Усіма силами душі кликала вона Нур'ялі додому, як рідного, як єдину ланку, що зв'язує її з життям. І коли скипіла в казані запашна бараняча чорба, вона вловила під вікном важкі повільні кроки.

Невже це він? Горпина рвонулася до дверей, відкинула гачок і, коли виріс на порозі високий рибалка, освітлений полум'ям, — у нестямі кинулася до нього, ховаючи на його грудях обличчя, залите сльозами.

На певному грунті

Після невдалого виступу в цеху Сагайдачний не склав зброї і за кілька день відвідав бурмистра Созона Балику.

Балика був не сам. Недавно приїхав до нього брат, сотник Богдан Балика, з сирітками хлопчиками. З гіркою усмішкою розповів, як намагався він, щоб покарали Стефана Потоцького за наїзд, підпал і забиту дружину.

— Що ж! Вписав я протестацію до гродських книг, послали йому позов, а він двічі не зласкавився прибути на суд. А на рочках завітних [176] наїхали його прокуратори та приятелі, брехали у вічі, ніби був я п'яний і перший вилаяв його на соймику. Спасибі нашим старшинам: вони не побоялися його помсти і одностайно показали, що це брехня. Возний теж розповів, що він бачив, скільки людей забито, скільки поранено і скільки й чого згоріло. Присудили Потоцького до баніції [177] і штрафу, але яка мені з того користь, коли не суд і не державна влада, а я сам мушу виконати цей вирок?! У нього гycapcькi та драгунські полки, армата й навіть новий полк цього юди Горленка. А в мене тільки сотня козаків. Потоцький глузує з судового вироку, а я без сило скрегочу зубами.

— А як же хутір? — спитав Сагайдачний.

— Хутір? Потоцький загарбав! Сліду від нього не лишив. Земля та хлопи для шляхти — перша річ. Вони тому й зганяють нас із землі, щоб загарбати ріллю під фільварки, а челядників та підсусідків обернути на своїх хлопів.

— Як то?! Невже суд не присудив, щоб Потоцький повернув тобі грунти і сплатив за збитки?

— Суд?! Він вимагав від мене доказу, що я шляхтич. Я показав проповідні листи, якими мені доручалося від королівського імені формувати військо для Московського походу. Там сказано: «Нашому шляхетному козакові». Здається, досить? Так ні, подай королівську грамоту про нобілітацію. А вона згоріла разом із хутором. Та чи в багатьох шляхтичів є на руках такі папери?! Але від ляхів ніхто їх не вимагає. Знають, негідники, чим нам підрізати… Ну й написали постанову: «Тому що в сотника Балики нема жодного доказу його шляхетності, він не має права володіти землею, а тому земля віддається Потоцькому, а сотник Балика зможе на ній залишитися тільки з його вельможної ласки…» Іншими словами, плати йому данини, а може, й панщину йому роби.

— Ах, сволота! Ах, мерзотники! — грюкнув по столу Созон.

А Сагайдачний схопився з місця і заходив з кутка в куток, як завжди, коли він хвилювався.

— І сміють ще говорити, що старшина п'є поспільську кров! — вирвалося в нього.

Обидва Балики здивовано перезирнулися.

— Хто це вигадав? — спитав бурмистер.

— Та цехові!.. Я їм порадив улаштувати братство, а вони кажуть, ніби братство їм не потрібне, бо це старшинська витівка.

— Е, пане, гетьмане, не туди ви пішли, де треба, — похитав головою Созон. — Ви б з нас почали, з