Юрій Володимирович Сорока - Хотин

зрозумів, що його долю вирішено, і сміливо дивився на своїх катів. Чорні очі люто зиркали з-під густих брів на виголеному черепі. Руки його, стягнуті назад, стиснулись у кулаки. По голих волохатих грудях пролягла цівка засохлої крові з розбитого раніше носа.

— Це все? — запитав у перекладача Сагайдачний.

— Так, батьку. Кричить, собака, одне і те саме, мовляв, ще до вечора вони виграють битву. Падишах має намір кинути в бій усі наявні сили.

— Ну, що ж… цього можна було очікувати, — мовив Сагайдачний сам до себе. Потім повернувся до турка. — Сьогодні до вечора, кажеш? Побачимо, побачимо… Стратити його!

Двоє козаків ухопили яничара і поволокли геть із намету. Зачувши близьку смерть, турок почав борсатись і люто ревти, як дикий звір. Але дужі козацькі руки тягнули його до залитої кров'ю плахи перед шатром.

— Ну, що думаєш? — звернувся гетьман до полковника Дорошенка, що стояв поряд.

— Таки довідалися про смерть Ходкевича.

— У цьому я не сумніваюся. Дивно, що вони не атакували ще три дні тому. Витримаємо?

— Мусимо. Раніше тримались.

— Раніше він усіх сил не кидав… Ти от що, давай до козаків. Проїдь уздовж табору, оглянь окопи. Може, дещо поправити треба. Заодно звернеш увагу, який у людей настрій. Потім мені доповіси.

— Слухаю, батьку, — Дорошенко, не гаючись, вийшов із намету.

– І ще одне, — звернувся Сагайдачний до осавула, — видати козакам по чарці горілки з мого дозволу. Сьогодні вона їм не завадить…

Вийшовши з намету, Сагайдачний сів на коня. Треба було побачити Любомирського. Арабський скакун, подарунок покійного Ходкевича, гордовито вигинав шию, крокуючи через завмерлий у ранішніх сутінках табір.

Любомирського помітив ще здалеку. Перейнявши обов'язки рейментаря, той діловито об'їжджав позиції польських військ. Час від часу віддавав розпорядження підлеглим, які щільним натовпом оточували гетьмана.

— Доброго ранку, пане Любомирський, — привітався, наблизившись, Сагайдачний.

— Доброго ранку, — відгукнувся Любомирський діловито.

— Радий бачити вас у доброму здоров'ї.

— Дякую, пане Сагайдачний. Які справи привели вас до мене?

— Нагальні. Вам відомо, що сьогодні Осман намірився взяти реванш за всі минулі поразки?

— Відомо. Мені ще вчора донесли це мої вивідники. Що ж, ми готові… Не відмовите у честі поснідати зі мною?

— Гаразд.

Любомирський їхав поряд із Сагайдачним і бадьорим голосом розпитував його про справи. Здавалося, майбутній штурм його ніскільки не турбував.

— Ви розумієте, який буде штурм? — не втримався Сагайдачний.

— Розумію, вашмость, але не бачу приводу турбуватися. Ми вже майже місяць успішно відбиваємо всі їхні напади. А тепер жовніри ситі, дякувати Віденському. Отже, все складається на нашу користь.

Нарешті під'їхали до величезного, прикрашеного золотим і срібним орнаментом намета.

— Прошу, пане Сагайдачний. Це, звичайно, не палац у замку, але маю надію, що ви оціните простоту лігва старого вояки.

Сагайдачний оглянув обстановку в шатрі і тихо посміхнувся, ховаючи посмішку від Любомирського. «Скромне лігво» ущерть було забите предметами розкоші: дорогими килимами, венеціанськими дзеркалами у позолочених рамах, шафами з дорогим одягом. Якимось дивним серед цієї мирної і спокійної палати виглядав рицарський меч, що виблискував золотими спалахами у світлі десятків ароматичних свічок. Повітря сповнювалося пахощами дивовижних парфумів. Востаннє Сагайдачний чув стільки пахощів у сералі кафського бейлербея.

Добре вишколені служники забігали, сервіруючи довгий, укритий білосніжною скатертиною стіл.

— Я все-таки вважаю, — без упину торохкотів Любомирський, — що генерал повинен знаходитись у своєму таборі, поруч із жовнірами, власним прикладом показуючи, як треба долати всі труднощі походу. У палацах будемо відсиджуватися після перемоги.

— Цілком із вами згоден. Покійний ясновельможний пан Ходкевич був важко хворий, тому час від часу бував у палаці, але нам, воїнам, найліпшим парфумом слугує пороховий дим. А для вух нема солодшої музики, ніж переможний крик нашого війська.

— О! Пан гетьман висловлюється не гірше за античних поетів! Так, так, просте солдатське життя загартовує волю.

За лічені хвилини на столі виросла гора дорогоцінного посуду, що в ньому знаходилися найвишуканіші страви і напої. За плечима кожного з гетьманів, що сиділи у різних кінцях довгого столу, став служник, будь-якої миті готовий підлити в келих старого вина чи підкласти на тарілку найліпший шматок.

— Давайте, пане Сагайдачний, піднімемо келихи за перемогу. За нашу спільну перемогу над ворогом.

— Що ж, давайте. І за удачу. Вона нам сьогодні знадобиться, як ніколи.

Випили духмяне вино і взялися за сніданок. Любомирський, не замовкаючи ні на хвилину, висмоктував устриці та запивав новими і новими келихами. Потім в'їдався білими зубами в рожеве м'ясо індички, розламував вудженого вугра і хрумкотів великим зеленим яблуком. Сагайдачний майже нічого не їв. Поглядаючи на Любомирського, не розумів: як він не бачить перед самим носом страшної загрози.

— А як почувається найсвітліший князь пан королевич Владислав?

— Трохи ліпше, але він ще хворий. Проклята лихоманка геть виснажила його.

— Було б дуже добре, якби Владислав з'явився перед військом. Після смерті Ходкевича це підняло б настрій жовнірів.

— Я розумію вас, але це виключено. Лікарі заборонили його світлості підійматись із постелі.

— Але ж, прошу пана, це війна!

— Що ви хочете цим сказати?

— Адже покійний рейментар теж хворів. І я, прошу пана, потерпаю від рани. Коли постає питання про успіх кампанії, треба робити над собою деякі зусилля!

— О! Ви згущуєте фарби. Я не бачу для цього жодних підстав.

— Добре, — Сагайдачний витер серветкою вуста і підвівся, — дякую за гостинність. Надзвичайно приємно було снідати у вашому товаристві. Власне, я прибув лише для того, щоб попередити пана гетьмана про намір турків здобути сьогодні перемогу будь-якою ціною. Вони кинуть у бій все військо. Вибачте, маю бути поряд із козаками.

— Дякую за попередження. Я буду мати це на увазі. Ну що ж… Під час бою будемо підтримувати зв'язок за допомогою джур. Ще вина?

— Ні, досить, — Сагайдачний відкланявся і вийшов із шатра, де чекали його джури з конем. Між наметами палали кабиці, у казанах варили сніданок. Вояки поспіхом натягали кольчуги, панцирі. Обдивлялися зброю і досипали у порохівниці чорний крупнистий порох. Іржали коні, долинали крики, польська й українська лайка.

Табір гомонів, сповнюючи Сагайдачного надією на перемогу. Він стиснув коня острогами і поїхав уперед, туди, де ставали у бойові порядки тринадцять полків козацького війська.

Піднявшись на окоп, Сагайдачний за допомогою джури зліз із коня, витягнув далекозору трубу і заходився розглядати вороже військо, що готувалося до наступу.

Величезне поле перед табором майоріло десятками найрізноманітніших кольорів. В очах рябіло від білих коней і одягу пашів, яскравого блиску зброї, зелених знамен і чорних, як сажа, облич нумедійців. Коні, мули, верблюди й осли несли на собі десятки тисяч вершників, а попереду бігли вкриті звірячими шкурами,