Юрій Володимирович Сорока - Хотин

– І що, гадаєш, піде?

— Піде, — у голосі Горбоноса зазвучали такі погордливі нотки, що Микита аж присвиснув.

— Отакої! Надзвичайний народ баби. Часом таке почуєш про них, аж не віриться… І наче багато у житті бачив, а щоразу дивуєшся. Ну, вітаю! Ото вже на весіллі меду хильну, хіть його наліво!

— Хильнемо, Микито, хильнемо, — Максим замріяно зітхнув.

Під ранок загін повернув на південний схід і, пройшовши ще три чи чотири версти, став на короткий відпочинок. Віленський боявся переслідування і нервово походжав, поглядаючи на обрій через далекозору трубу. Він вагався, як діяти далі. З одного боку, була небезпека того, що татари підуть по сліду, з другого — не виключена можливість зустріти ворога під час переходу в денний час. Зваживши всі «за» і «проти», Віленський вирішив їхати негайно, при цьому притримуючись лісу, який великими, але розрізненими ділянками вкривав навколишні пагорби і долини.

Через півгодини валка перейшла порослі очеретом мочари в глибокій долині й, піднявшись крутим схилом, зникла в дубняку, що розкинувся на кілька десятків верст.

– І як вам життя козацьке? — запитав Кульбаба кам'янецьких молодиків, що крокували, тримаючись із різних боків за люшні воза.

— Добре! — озвався Сірко.

— Не важке?

— Не важке!

— А чому такі сумні?

— Чому сумні, замислилися хіба.

— Про що?

— Та так. Про своє… Прийдемо, куди треба, ще й гопака вшкварю і заспіваю.

— Шаблі де взяли?

— Де взяли, там нема.

— А котрий із вас мав пана майстра наостанок шаблею почастувати? Чи то за чаркою базікав?

— Не базікав. Я що кажу, завжди роблю. І борг забрав до останнього грошика, і перехрестив, як мало бути. Хочеш, вертай, перевір, — Сірко з-під лоба так зиркнув на Андрія, що тому стало ніяково.

— Та ти не собачся!

— А я й не собачусь.

— От і гаразд, може, ще й друзями станемо.

— Як Бог дасть.

Андрій гмукнув і підігнав коня, наздоганяючи Микиту.

— Щось наші молодики лихі, напевне, вже жалкують, що з нами підібралися, — мовив порівнявшись.

— Ці не жалкуватимуть.

— А ти як знаєш?

— Знаю. Я по очах бачу.

— Добрі хлопці, я ще в шинку їх запримітив.

— Що добрі, то добрі. Особливо Сірко. Цей далеко піде. Ще тебе за пояс заткне.

— Хай спробує!

— Що таке? Кульбабу за живе зачепили? Ха-ха-ха! — зареготав Микита.

— Та мені те до одного місця.

— Ну, ну. Не дуйся. Згадаєш мої слова: цей хлопчина далеко піде. Ще в кошові виб'ється. У ньому злість є, а це для нашого брата не останнє діло. Коли ти на Січ приїхав, у тебе в очах та злість горіла і зараз горить. І він такий самий.

— А другий?

— Голота? Цей трохи не такий. Теж добрий козак буде, але не те. У нього душа простецька: що нажиє, те й проп'є. І він далеко піде, але за Сірком йому годі й гнатися.

— Микито! — уважно подивився на нього Андрій. — Я тебе слухаю й іноді страшно стає. — Ти це все видумуєш, чи як?

— Побачиш.

— Тю на тебе! Говориш, як характерник!

— Може, й характерник, — посміхнувся у вуса Непийпиво, — а може, в людях трохи розуміюсь.

— А як характерник, скажи: коли на Січ попадемо? Уже остогидло ляхів боронити. Здобичі — тьху! Та й платні стільки само. І коли дадуть…

— Не знаю.

— Ну от!

В обід дощ нарешті припинився. Віденський дав команду зупинитися. Попереду за деревами було світло: там починалося відкрите поле. Було вирішено перепочити і погодувати коней, щоб потім якомога швидше перетнути відкриту місцину до лісу, що темною стрічкою чорнів на обрії. Небо, як і раніше, було вкрите низькими хмарами. Зараз це грало на руку, зменшуючи видимість. Про всяк випадок уперед почвалали два десятки козаків; незабаром повернувшись, донесли, що шлях вільний. Схоже, їм вдалося прорватися. Трохи пригнічувала лише загроза від татар, що могли з'явитися позаду, по сліду, який широкою чорною смугою перетинав скошені ниви й очерети перед тим, як увійти до лісу. Але те, що татари до цього часу не з'явилися, додавало надії. Очевидно, їх увело в оману те, як сліди обозу розходилися на початку. Віденський, користуючись порадою Микити Непийпива, застосував тактику самих татар. Суть її була такою: табір розділився на три частини, що вирушили в різні боки з тим, щоб і їм розділитися на частини, а потім ще і ще. Доки в кожному загоні не залишався лише один віз і два-три вершники. Окремо вони їхали п'ять верст, потім об'єднувалися в умовленому місці. Навіть якби татари знайшли ключ до такої головоломки, були всі шанси виграти необхідний час.

Швидким кидком, нещадно поганяючи батогами знесилених коней, перетнули поле. Коли останні вози вкочувалися під захист вікових дерев, чати, що їхали позаду, помітили невеликий загін вершників. Ті нерішуче стояли на пагорбі, вдивляючись у темні силуети, які щодуху мчали до лісу. Від загону Віденського від'єдналися півсотні козаків і помчали назустріч незнайомцям. Наблизившись, швидко про щось домовились і разом повернули наздоганяти решту загону. Через чверть години перед Віденським стояв сотник козаків Лісовського.

Відсалютувавши шаблею, доповів, що він, а з ним іще тисяча «лісовчаків» вислані під командою хорунжого Бжезинського зустріти і супроводити загін ротмістра Віденського до переправи. На ній очікують ще п'ятсот шабель Запорізького Війська. Не намагаючись приховати почуття, що його охопили, Віденський ухопив сотника в обійми. З його грудей вирвалося довго тамоване зітхання.

Надвечір наступного дня після від'їзду з Кам'янця обоз прибув до козацько-польського табору. Довгою стрічкою котилися вози з продовольством, порохом і фуражем, вливаючись у відчинені навстіж ворота окопів. Тисячі виснажених людей висипали на вали, вітали купку сміливців, які, без перебільшень буде сказано, повертали їм надію на перемогу. Гучноголосе «віват» лунало над позиціями. З боку козацьких полків полетіли в небо тисячі шапок. За всім цим мовчки стежили з турецького табору. Байдужими очима поглядали аскери на ворожий табір, проводжаючи день, що минав, і важко переводили подих. Кожен розумів, що завтрашній день може не пережити. Там, де зараз лунають переможні крики, завтра чекатиме на них смерть, і кожен може пристати до десятків тисяч, які, мов морський прибій, розбилися об ті прокляті Аллахом укріплення. Саме на завтра, двадцять восьме вересня, Осман поставив усе. А це свідчило, що довшими на сотні кроків стануть рови з тілами правовірних, які вже й зараз обплутали табір, немов щупальця страшного восьминога.

Вирішальна битва

Сагайдачний стояв посередині великого намету військової канцелярії. Мовчки дивився на яничара, який, важко дихаючи, лежав на підлозі. На закривавленому обличчі був вираз дивної байдужості. Турок уже