Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

Києві на Хрещатику, а вся його діяльність була націлена не на Київ і не на Україну, а на так звані країни соціалістичного табору, на вдоволення їхніх потреб в енергоресурсах: соціалістична кооперація, соціалістична інтеграція, мир — дружба, п’ять пунктів Бандунга і ще там чогось, кожен робить свою справу, і все гаразд, та з часом Шульга став помічати, що якась невидима підступна сила мовби навмисно підбирала в його управління не просто фахівців, а найзапекліших демагогів, лицемірів і дворушників, нікчемних людців, що знай били себе в груди і розпиналися на всіх трибунах за високі ідеали, а поза трибунами, активами, нарадами, засіданнями, коли кінчалися всі ритуальні дійства, поза показушною чистотою ідеологічних риз, ідейні однодумці враз ставали жорстокими хижаками з первісних нетрів і з диким гарчанням, клацаючи зубами, наставляючи гострі ікла і ще гостріші пазурі, рвали кожен собі найласіші шматки здобичі, а здобиччю тут були найперше зарубіжні відрядження, престижні поїздки, валюта, розкішні прийоми, коштовні сувеніри, іноземне «барахло»… Шульга пояснював це духом Києва. Київ — столиця (хай і не світова), а до столиці завжди тягнуться кар’єристи, циніки, нахаби, пройдисвіти, красуні, авантюристи, ідеал Києва: галичан більше, ніж у Галичині, подоляків більше, ніж на Поділлі, волиняків більш, ніж на Волині, степовиків більше, ніж у степах, надто що там людей майже не зосталось, самі трактори–та комбайни, та й ті поламані, і над усім цим всеукраїнським Вавилоном земляцтва, клани, касти, громади, гурти, а над ними гуртоправи, скотоправи, повелителі, керівники, вожді, Київ давав великі надії, майже безмежні шанси, тут треба було лиш замаскуватися під марксиста (хоч ніхто не знав, що то таке), і вже графомани ставали геніями, ремісники — академіками, п’яні комбайнери — державними діячами, затуркані провінційні задрипанки володарками сердець і повелительками моди… А матері вечерять ждуть…

Пращури з сивої давнини тільки й могли, що з правічних далечей безмовно спостерігати неправедне вознесіння своїх правнуків поганих, дивуючись, лякаючись і жахаючись… Треба було б тим нащадкам молитися, каятися в гріхах, хреститися «свят–свят–свят», але молитви були вже давно відмінені революційними декретами, і тому пращури, хоч і мали безмежні чорноземні сили, сили карпатських духів і прадавніх пущ, були цілковито безпорадні і тільки й могли, що мовчки стежити за вируванням і клекотнявою ярмарку марнослав’я і нікчемності на величезних просторах України.

З чорних московських «Волг» київське начальство мерщій пересідало в «мерседеси», «вольво» і «БМВ», міністр звелів Шульзі за валюту, отриману від продажу електроенергії зарубіжним сусідам, придбати два десятки «мерседесів» для керівництва, і хоч Шульга знав, що всі «мерседеси–600» будуть негайно викрадені «особами кавказької національності» і ніколи не будуть знайдені доблесною українською міліцією, він виконав розпорядження міністра не так від слухняності, як з байдужості до всього, що відбувається, бо всі ці роки й цілі десятиліття він тільки вдавав свою присутність і зацікавленість у діях цього викривленого світу (хоча й чесно виконував усі свої фахові обов’язки), а насправді жив своїм затаєним, беззахисновразливим життям, ховаючи його від грубих сторонніх поглядів під удаваною байдужістю, як ховає свою фантастично ніжну плоть черепаха під дарованим їй мудрою природою непробивним панциром. Атараксія. Стародавні греки звали цим словом стан душевного спокою, незворушність. Протиставити божевіллю двадцятого віку атараксію давніх? Страшно опинитися між двома епохами, це страшніше, ніж дві водяні стіни Червоного моря, між якими Мойсей вів євреїв, утікаючи»від фараона, а що ж казати про тих, кого безжально розчавлювали вже й не дві, а три, чотири, сорок чотири епохи: останній російський цар і Ленін, Ленін і Сталін, Сталін і Хрущов, Хрущов і Брежнєв, Андропов і Горбачов, тисячолітня Російська імперія і українська незалежність, хто й коли питав нас, чого ми хочемо, чого нам треба, хто ми і що ми, чи ми є, чи, може, нас немає і ніколи не було й не буде, було прекрасно відомо, що думають уряди, про це невтомно сповіщалося по радіо й телебаченню, в газетах, з трибун, на всіх перехрестях і навіть у космосі, коли добралися туди, і в жахливій німотності чорнобильського атомного вмирання, за цим пильно стежили наймані гавкуни, втовкмачували всім, вдовбували в найдубовіші мізки, це було як молитва, як хліб щоденний, як повітря для дихання і вода для пиття, і нікому не було діла до того, що насправді думають люди, народи, нації, що думає людина вулиці, людина звичайного натовпу (а не так званого трудового колективу), віддресированого, як циркові коні, відрежисерованого, мов нещасні маріонетки на мотузочках, і, може, тому Нобелівський комітет, втомившись від дешевого політиканства, згадав про совість і нарешті викопав серед літературних гімалаїв понаписуваного несамовитими графоманами всіх континентів дивовижну книжку Еліо Канетті, химерного чоловіка, може, так само наднаціонального й інтернаціонального, як марксистські ідеї й американські долари, загадкового єврея, який народився чи то в Болгарії, чи то в Румунії, жив то в Швейцарії, то в Англії, писав усіма можливим європейськими мовами, здається, навіть циганською, а його книжка звалася «Самотня юрба» — краще не скажеш про наш час і про нас у ньому, та й не треба казати; а поряд з літератором Канетті після модних екзистенціоналістів К’єркегора, Сартра, Камю стала роалунюватися посмертна слава австрійського філософа Вітгенштейна, який проповідував ідею достовірності, здавалося б, навіки втрачену людством після Декарта, Паскаля, сімнадцятого століття, яке для України було століттям гетьманів, було, та не затрималося, не втрималося, пролетіло, пролинуло, розвіялося пилом..! Тоді, крім Декарта й Паскаля, був і великий Ньютон, і одкровення на межі божественного про масу і земне тяжіння — найдостовірніше з усього сущого, але вік двадцятий проголосив новий термін: — швидкість, за словами йдуть пророки (може, навпаки?), так з’явився Ейнштейн з його формулою енергії, де маса знищувалася в швидкості світла, і швидкість опанувала все суще, і хоч ми були свідками, сучасниками й співучасниками (жертвами і винуватцями) подій, якими можна б наповнити не роки, а цілі тисячоліття, але фантом несамовитої швидкості, який опанував людську свідомість, пожирав усе безслідно, як Кронос своїх дітей, загрожуючи пожерти й нас самих, а може, й справді давно пожер і нас нема, від нас лишилася сама шкаралуща, як ті химерні мушлі, що їх викидає на береги прибій великих океанів, ніжно–барвні мушлі, прекрасні, як лоно народженої з морської піни грецької богині, та, на жаль, мертві навіки, безнадійно й безповоротно, і все довкола теж тільки омертвілі мушлі, покидьки, сміття історії, все пролітає, провалюється в безвісті, кам’яніє, мов гроби поваплені: кузьчина мать Хрущова і червоний цитатник Мао, молитовно піднесені руки Мартіна Лютера Кінга і деголлівська велич Франції,