Юваль Ной Харарі - Людина розумна

капітал. Вони стверджують, що, коли уряди втручаються у справи ринку, політичні інтереси змушують їх робити немудрі інвестиції, що уповільнює зростання. Наприклад, уряд може обкласти великими податками промисловців та використовувати гроші для надання щедрих пільг безробітним, щоб завоювати популярність серед електорату. З точки зору багатьох ділових людей було би значно краще, якби уряд залишив ці гроші їм. За їхніми словами, вони би використали їх для відкриття нових заводів та створення нових робочих місць.

З цієї точки зору, наймудріша економічна політика полягає в тому, щоби тримати політику подалі від економіки, зменшити оподаткування та державне регулювання до мінімуму, а також дозволити ринковим силам повну свободу дій. Приватні інвестори, необтяжені політичними міркуваннями, вкладатимуть гроші туди, де зможуть отримати найбільший прибуток. Таким чином, спосіб гарантувати найбільше економічне зростання – вигідний для промисловців та робітників одночасно – полягає в тому, щоб уряд робив якомога менше. Така доктрина вільного ринку є сьогодні найбільш загальноприйнятим та впливовим варіантом капіталістичного кредо. Фанатичні прихильники вільного ринку критикують військові авантюри за кордоном з таким самим завзяттям, як і програми допомоги безробітним у країні. Вони пропонують урядам ту саму пораду, що й майстри дзен початківцям: просто нічого не робіть.

Але у своєму крайньому вияві віра у вільний ринок є такою ж наївною, як віра в Санта-Клауса. Адже такої речі, як ринок, вільний від усіх політичних впливів, просто не існує. Найважливішим економічним ресурсом є віра у майбутнє, і цьому ресурсові постійно загрожують крадії та шарлатани. Самі ж ринки не пропонують жодного захисту від шахрайства, крадіжок та насильства. Це – робота політичних систем. Саме вони повинні гарантувати віру, передбачаючи в законодавстві санкції проти шахраїв, створюючи та підтримуючи підрозділи поліції, суди та в’язниці, які би карали за порушення закону. Коли королі не здатні виконувати свої обов’язки та регулювати ринки належним чином, це призводить до втрати віри, зменшення кредитів, а там і до економічної депресії. Саме таким уроком була Авантюра на Міссісіпі 1719 року, а тим, хто його забув, нагадуванням стала житлова афера в США 2007 року, подальша кредитна криза та рецесія.

Капіталістичне пекло

Існує й засаднича причина, чому небезпечно давати ринкам повну свободу дій. Адам Сміт учив, що швець використовуватиме свої надлишки для найму на роботу додаткових помічників. Це говорить нам про те, що егоїстична жадібність окремих осіб корисна для всіх людей, оскільки прибутки йдуть на розширення загального виробництва та збільшення кількості робочих місць.

Але що могло статися, якби жадібний швець збільшив свої прибутки, зменшивши плату своїм працівникам та збільшивши їхній робочий тиждень? Стандартна відповідь полягає в тому, що вільний ринок захистив би працівників. Якби наш швець платив їм надто мало та вимагав надто багато, найкращі працівники, природно, пішли би від нього та почали працювати на його конкурентів. Тоді би швець-тиран залишився з найгіршими працівниками або взагалі без них. Він би швидко виправився або вилетів із бізнесу. Його власна жадібність змусила би його добре ставитися до своїх працівників.

У теорії це звучить просто бездоганно, але на практиці виходить не зовсім так. На абсолютно вільному ринку без нагляду королів та священиків корисливі капіталісти можуть створювати монополії або таємні змови проти своїх працівників. Якщо всі взуттєві фабрики в країні контролюватимуться однією-єдиною корпорацією або якщо всі власники фабрик змовляться одночасно зменшити заробітну плату, тоді робітникам уже не вдасться захиститись, змінивши місце роботи.

Гірше того, жадібні боси можуть обмежити свободу пересування робітників за допомогою боргових зобов’язань або рабства. Наприкінці Середньовіччя рабство в християнській Європі було майже невідоме. Протягом же раннього сучасного періоду розквіт європейського капіталізму йшов рука в руку з розвитком работоргівлі через Атлантику. Відповідальними за це лихо були саме нестримувані ринкові сили, а не королі-тирани чи якісь расистські ідеологи.

Коли європейці завоювали Америку, вони відкрили золоті та срібні копальні та заснували цукрові, тютюнові й бавовняні плантації. Ці копальні та плантації стали основою американського виробництва та експорту. Особливо важливими були цукрові плантації. За часів Середньовіччя цукор у Європі був рідкісною розкішшю. Його імпортували з Близького Сходу за дуже високими цінами та використовували дуже економно як таємний інгредієнт у делікатесах та ліках від усіх хвороб. Після заснування в Америці великих цукрових плантацій до Європи почали надходити небачені раніше обсяги цукру. Ціни на нього впали, і в Європі з’явилося чимало любителів солодкого. Підприємці зустріли це збільшення попиту виробництвом просто величезних обсягів солодощів: тістечок, печива, шоколаду, цукерок, а також підсолоджуваних напоїв, таких як какао, кава та чай. Щорічне споживання цукру пересічним англійцем зросло майже з нуля на початку ХVІІ століття до приблизно восьми кілограмів на початку ХІХ століття.

Проте вирощування цукрової тростини та видобування з неї цукру було нелегким бізнесом. Мало хто хотів нескінченно працювати на цукрових полях, що кишіли малярійними комарами, під палючим тропічним сонцем. Наймані робітники виробляли б надто дорогий продукт для масового споживання. Чутливі до ринкових сил та жадібні до прибутків й економічного зростання, європейські власники плантацій переключилися на рабів.

У ХVІ – ХІХ століттях до Америки було завезено приблизно 10 мільйонів африканських рабів. Близько 70 % їх працювали на цукрових плантаціях. Умови праці були жахливими. Більшість рабів проживали недовге та безрадісне життя, а ще мільйони гинули під час війн, які велися для їх поневолення, або під час довгої подорожі з глибин Африки до берегів Америки. І все це лише для того, щоб європейці могли насолоджуватися солодким чаєм та цукерками, а цукрові барони – величезними прибутками.

Работоргівля не контролювалася жодною державою чи урядом. Це було суто економічне підприємство, організоване та фінансоване вільним ринком, відповідно до законів попиту та пропозиції. Приватні компанії з торгівлі рабами продавали свої акції на Амстердамській, Лондонській та Паризькій фондових біржах. Хто купував ці акції? Європейці середнього класу, які шукали хороші можливості для інвестицій. На ці гроші работорговці споряджали кораблі, наймали моряків та солдатів, купували рабів в Африці та перевозили їх до Америки. Там вони продавали рабів власникам плантацій, а на зароблене купували продукти плантацій, приміром цукор, какао, каву, тютюн, бавовну та ром. Вони поверталися до Європи, продавали цукор та бавовну за добру ціну, а потім вирушали до Африки, починаючи все знову. Акціонерам така схема дуже подобалася. Упродовж ХVІІІ століття прибуток на інвестиції в работоргівлю становив приблизно 6 % на рік – як міг би швидко визнати будь-який сучасний консультант, вони були надзвичайно прибутковими.

Ось вам і ложка дьогтю в діжці меду капіталізму