Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Хлопець підійшов до тіла Юрія Михайловича, на шкірі якого з’явилися фіолетово-сині та жовті плями, немов окреслені тонкою лінією. Дідусь був досі теплий. Яковенко взяв його під пахви і потяг до колишньої домівки Каміли. Хлопець спітнів через три метри шляху – труп був, здавалось би, важчим удвічі за тіло живої людини. Наст залишив дідуся на спині та відмітив для себе, що ось так, старенький із заплющеними очима неначе просто спить. Повернувшись за тілом жінки, що прихистила Наста і стала йому неначе рідна бабуся, якої він ніколи не мав, хлопець, все ж таки не втримавшись, знову заплакав. Він максимально сильно кусав губи, щоб не видати жодного звуку, але думки і спогади про всі теплі вечори і щирі розмови з бабунею кололи хлопця в самісіньке серце. «Я винен, я винен», – не втомлювався корити він себе, тягнучи стареньку до сараю. Притуливши Федорівну так само на спину поруч із Михайловичем, хлопець периферичним зором побачив, що очі дідуся розплющені і дивляться прямісінько на нього. Наст з острахом повернувся і, зустрівшись поглядом віч-на-віч з мерцем на відстані декількох десятків сантиметрів, від несподіванки аж впав на сідниці. Всі жахіття, якими в дитинстві лякали його інтернатівські дорослі друзі, спливли в його спогадах: «Якщо мрець подивився тобі у вічі – ти наступний, він чекає на тебе, у-у», – пригадав Яковенко історії жахів, які розповідали футболісти один одному на зборах перед сном. Наст посміхнувся собі, дивлячись на підмоклі дошки стелі Камілиної домівки, і встав з підлоги, наблизившись до тіла Михайловича.

– Я знаю, Юрію Михайловичу, знаю, – знов закрив очі дідусю Наст.

Повернувшись в хатину, він звернув у трубочку килим і відніс у сарай, накривши їм тіла двох літніх людей. Наст розумів, що те, як він поставився до тіл близьких – було неприпустимим, але обставини були так само неприпустимі.

Яковенко сів на диван і дістав телефон. Три повідомлення від Сави висвітились в Телеграмі. «Якщо пише, значить, живий» – подумав Наст, видихаючи, та відкрив повідомлення. «1) Все гаразд, ми в лікарні в Сєвєрє, Рудого зараз відправляють на операцію, можливо доведеться відрізати руку(смайлик плачу); 2) Чувак, який перевозив через міст, просто якийсь дуже крутий, типу, я кажу йому, щоб не їхав в Сєвєр, там блокпости, він типу відмахнувся від мене, я вже очкував, що все… але він просто проїхав – його навіть не зупинили (смайлик із здивованим обличчям); 3) Ти як там?».

Наст розповів в одному великому повідомленні про все, що сталося, а через декілька хвилин в двері домівки тихенько постукали.

– Це ми… – посміхнулася гірко Ліра Насту і, побачивши за спиною підлогу без килиму, збагнула, що до чого.

– А де килимок?! А бабуся де? – розводив рученятами Тімурчик, пробігши по всій хатинці та не знайшовши слідів Федорівни.

– Бабусю забрали разом із Юрієм Михайловичем росіяни… як і твого тата, Тімурчик. На жаль, назавжди, – з сумом подивився на маленького хлопчика Наст. – Лоро, заходь, – звернувся Яковенко до собаки, яка все розуміючи, зайшла до хати. – Сьогодні з нами поночуєш, – сказав він, а собака, навіть не слухаючи його, кволо пішла до кухні й лягла під столом, розумними й водночас сумними очима дивлячись на людей.

Малий сів на диван, де завжди спала Федорівна і вдихнув носом повітря.

– Тут досі бабусею пахне… – зі сльозами на очах сказав малий і почав маленьким кулачком терти оченятка. – Ненавиджу росіян, – сльози покотилися з блакитних очей Тімурчика. – Ненавиджу, вони погані, дуже погані, – плакав малий, а разом з ним і Ліра, що стояла позаду Наста.

Хлопець підійшов до малого і спробував заспокоїти його. Наст гладив Тімурчика по голові і розповідав різні гарні речі, які він планує зробити разом з ним у майбутньому, в яке, відверто кажучи, він і сам зовсім не вірив.

Трохи поспілкувавшись із Лірою, вони вирішили, що залишаться ночувати тут у хатинці Федорівни, тому що навряд чи росіяни приїдуть перевіряти її вдруге, а навіть як і приїдуть – Наст з Лірою домовилися спати по черзі, вартуючи біля віконця, щоб у разі чого, швидко під покривом ночі, залишити хатинку назавжди. Мірова вирішила не спати першою у проміжку з десятої вечора до другої ночі. Хлопець з дівчиною приготували їжу і, перебуваючи у гнітючому напруженні, тихцем повечеряли. Потім всі пішли в спальню, де Ліра дала Тімурчику телефон. Той одразу увімкнув мультик «Панда Кунг-фу», який він обожнював. Маленький хлопчик лежав посередині і з радістю коментував кожного героя мультсеріалу, пояснюючи хто поганий, а хто ні. Наст із Лірою лежали по боках від нього і уважно слухали, задаючи різні питання та радіючи в душі, що змогли відволікти хлопчика. Ліра пообіцяла Насту, що візьме малого до свого батька на декілька днів. Яковенко збрехав дівчині, кажучи, що в нього все за планом, і, не дивлячись на смерть Захара і взяття Цвіркуна в полон, він доведе діло до кінця. Яковенко не хотів уявляти, що буде з Лірою, коли він помре, тому що розумів – ці емоції можуть зробити його слабкішим.

– А хто з них твій улюблений? – поцікавився Наст, ніжно гладячи Тімурчика по світлій голові. На телефоні зараз була якась стотисячна серія про тваринок, які займалися кунг-фу.

– Мій улюблений? – підвів він оченята, не розуміючи, чого це раптом Наст почав цікавитися його серіалом. Яковенко кивнув у відповідь і Тімурчик, продемонстрував білосніжну посмішку, де у декількох місцях були відсутні зуби, тому що нові, постійні ще не виросли, та тицьнув пальцем в екран. – Ця! Лелека, ги-ги, – посміявся на радощах, бозна-чого, він.

– А чому Лелека? – насупився Наст. На його думку, це був ну зовсім нецікавий персонаж.

– Та як це чому!? Вона ж вміє літати, – поклав він телефон собі на стегна і зробив імітацію польоту.

Час сну настав і Ліра, поставивши стілець навпроти вікна та вимкнувши всі джерела світла, сіла, і почала дивитись у далеч темних хащ та безмежних полів. Наст ліг з Тімурчиком і прошепотів перед сном приємні для нього новини – завтра вони вперше поїдуть у гості до Ліри. Хлопчик заснув, а через деякий час заснув і Яковенко, врешті втамувавши своє дихання і неспокійне серце. Наст взагалі не думав про тих, кого втратив сьогодні, він розумів, що, як тільки хоча б одна думка з’явиться в його голові, інші розмножаться в геометричній прогресії і тоді про виконання завдання мови вже не буде. Хлопець розумів, що завтра можливо останній день його життя на цьому світі, тому, щоб цей день приніс мирне життя людям, які ще мають на це шанс, Насту потрібно фізично відновитись. Врешті-решт він заснув.