Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– ТІМУ-У-У-Р! – заволав він у всю горлянку, а у відповідь тиша. Хлопець вибіг на двір і, озираючись по сторонах, заволав знову. – ТІМУ-У-У-Р, ЛОРА!

– Гв! – якось приглушено долинуло щось, немов схоже на гавкіт, з того району, де був курник і свинарник, в якому жила собака малого.

Наст забіг у домівку Каміли і обдивився по сторонах. Кубельце, в якому спала Лора, було порожнє. Наст, не розуміючи, озирнувся, але крім старих, відволожених, дерев’яних стін, на яких десятки павучків будували свої домівки, тут не було нічого.

– Гв! – знов почув Наст придушений звук десь з району курника, а за цим шепіт хлопчика, який в цій цвинтарній тиші було дуже добре чути.

– Тшш, Лора, тихо! – шепотів Тімурчик своїй собаці.

Наст підійшов до курятника, і сльози радощів та жалю почали знов навертатися на його очі. Маленький білявий хлопчик забився в куточок смердючого курника, якого він боявся і обходив завжди стороною. Великий білий лабрадор стояв перед ним, як особистий охоронець і гордовито дивився по сторонах на курей, що безглуздо човгаючи, раз по раз дивно квоктали.

– Тімурчику! – з розширеними блискучими очима заволав Наст.

– Насте, це ви, це ви! – встав і побіг до своєї найближчої людини Тімурчик.

Він потягнувся маленькими рученятами до хлопця, і Наст, підхопивши його під пахви, переніс через метрову загорожу курника. Старенька Лора, кволо опустивши морду додолу, дійшла до огорожі і закинула передні лапи на неї. Собака була така стара та слабка, що навіть не могла перестрибнути через невеликий, здавалось би, парканчик.

– І тебе, Лорочко, і тебе, – потягнувся Наст за собакою і так само як хлопчика, взяв під пахви та витяг назовні. Логічне питання, як вони забралися туди, постало в хлопця і він почав розпитувати Тімурчика про все, що сталося.

– Я був з Лорою у неї вдома і потім пішов надвір, як раптом ззаду мене схопив дядька, я погано його розгледів, але, здається, він був такий з русим волоссям і бридким обличчям. Він потягнув кудись мене. Я почав волати, а він все казав: я друг Ліри, я друг Наста. Я‑то знаю ваших друзів – це був не ваш друг, він мене доніс майже до паркану, що к полю, як раптом Лора вкусила цього… е-хе… – задихнувся від нестачі кисню малий і зробив невеличку паузу. Він видавав інформацію так швидко, що Наст ледь встигав усе скласти в своїй голові до купи. – Лора вкусила його за ногу і він заскиглив від болю, кинув мене до курей, а потім схопив Лору і теж кинув сюди і сказав сидіти тихо. Як тільки він пішов, я спробував вилізти, але раптом я почув звуки машин і побачив військових, що побігли до хати. Вони почали волати на бабусю, і через хвилину я почув, як з’явився Юрій Михайлович. Він теж відповідав росіянам, були крики і я чув ваше ім’я, як раптом тух-тух! – з експресією і переляканими очима продемонстрував малий жест вказівного пальця, неначе зброї, зробивши декілька пострілів. – Вони ж не вбили нікого, Насте? Ходімо подивимося! Ходімо! – почав йти малий, але Наст схопив його за лікоть, не давши змоги йти далі.

– НІ! – суворо почав він. – Ти нікуди не підеш, я сам подивлюся, а ти поки…

– Хлопці! – Ліра зайшла у двір, а сіра, трохи іржава автівка, з шашечками на даху «TAXI» від’їхала від паркану. Дівчина підбігла до Наста з Тімурчиком і почала обіймати. – Ви як, мої рідні?!

– Росіяни приходили! Мене схопив дядько, кинув до курей, і тепер я не боюся курей! Вони там стріляли, тух-тух! – знов продемонстрував він жест вказівним пальцем.

– Так, все! – перебив його Наст і підійшов впритул до Ліри. – Сходи з ним кудись, пройдись вулицею, потрібно прибрати два тіла з хати, – прошепотів він з якимось ненормальним спокоєм. Дівчина поспіхом прикрила долонями рота, а з великих красивих зелених очей потекли сльози.

– Хто? – крізь долоні прошепотіла вона, доки малий струшував бруд курника з тіла собаки.

– Мих-вич і Фед-івна, – шипів Наст крізь зуби, а Ліра, притиснувши вказівні пальці до нижніх повік, змахнула сльози. Вона стримано похитала головою, ковтаючи ком у горлі і тремтячим голосом сказала Тімурчику, узявши малого за руку:

– Маленький, ходімо, пройдемось.

– А чого ви плачете? – подивився блакитними оченятами малий і в нього самого почали навертатися сльози.

– Не хвилюйся, маленький, хм, – шморгнула Ліра крихітним носиком. – Це я просто за тебе хвилювалася.

Наст зайшов у домівку і скинув з плеча рюкзак. Переступивши через тіла двох літніх людей, які за своє життя не принесли цьому світу нічого окрім добра, хлопець сів на диван, застелений безліччю ковдр, якими вкривалася Федорівна, і втупився на орнамент килиму. Яковенко намагався думати тверезо, але він був не таким спокійним, як Цвіркун, не таким винахідливим, як Захар, не таким таланливим, як Рудий, і не таким позитивно налаштованим, як Сава. Надія стікала від Наста, немов пісок між пальцями. Єдине, чого хотілося хлопцеві зараз – знайти прихисток для Ліри й Тімура та піти туди, у самий епіцентр тартару, щоб за будь-яку ціну вбити цю негідь, яка стоїть за цим. Посидівши хвилини зо три, хлопець так і не вигадав плану, він просто вирішив, що сьогодні у нього не має жодних фізичних сил зробити бодай щось, тому потрібно заночувати, щоб наступного дня, в останню відведену йому добу, зробити фінальну спробу. Чийсь безперервний погляд відчувався немов тиском у скронях. Мурахи пробігли по шкірі, і це дуже нервувало Наста, який намагався хоч на мить забути про мертвих і сконцентруватися на живих.

– ДОСИТЬ МОВЧКИ НА МЕНЕ ДИВИТИСЬ! – заволав він у простір хатинки, немов зірвавшись з ціпок.

– Настік, во што ж ти ввязался… сохрані мальчіка, Настік, нє дай і єму пострадать, – почала шепотіти за спиною Федорівна, а Михайлович повністю відсторонено від неї почав своє.

– Отнєсі наші тєла в свінарнік. Нє нужно рєбьонку відєть нас такімі, нє нужно рєбьонку страдать. Скажи Тімурчіку, шо нас забралі, увєзлі навсєгда. Єслі ето когда-то закончіться, найді мою сємью. Я хочу, шоб мєня похоронілі возлє моєй Варі. Слишіш, парєнь? – давав завдання дідусь, але Насту було взагалі не до цього. Усвідомлення того, що він не доживе до кінця цієї війни, повністю закріпилося в його думках. Він змирився з ним, і, можливо, тільки через це відчував себе трохи легше. Наст розумів, що скоро приєднається до того світу, що постає перед ним у відображенні дзеркала.