Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ми відповіли, що так – знімаємо, і він пішов.

«Тепер все зрозуміло», – гірко подумав про себе хлопець, але друзям нічого не сказав, в той час як Рудий, крізь біль, продовжив розповідати.

– Ну, бабуся, до речі сказала, що знала хлопчика з батьком, що колись жили на першому поверсі в нашому будинку. Цвірк нахилився, щоб заплатити їй, і щось прошепотів цій Іванівні, від чого вона здивувалась і трохи пореготала, ну і все. Ну тут нічого такого… Цвірк такий, ти ж знаєш, до всіх жінок знайде підхід.

– Знаю… – похитав головою Наст, навіть не слухаючи Рудого після його слів про Діму. «Він все ж таки тут… павук виповз зі своєї нори – і ось перші наслідки його павучих дій», – стиснувши з ненависті зуби, накручував себе Наст. – А коли з вами сталось це все… конкретно?

– Ну, хвилин через двадцять після того, як ми повернулися додому і вирішили ще сходити на ринок, купити на обід чогось.

– Ясно… – покивав Наст. Він розумів, що Діма знов завдав йому удару у саме серце. Знову влучив. – Рудий, спусти штани! – різко змінив тему Наст.

– Що?!

– Що?! – одне за одним підняли брови вгору Сава і Рудий, але другий після цього знов скривився від болю.

– Роби, кажу! – наказав Наст і друг виконав наказ-­прохання, залишившись стояти в одних трусах в прохолодний березень.

– Ти хочеш, щоб мені не тільки руку відрізали? Від такого холоду ще й рудого-­молодшого.. – почав він скиглити, але Наст шикнув на друга, вже набираючи в шприц вміст ампули наркотичного знеболюючого. Ліра з друзями завжди питали, нащо він носить все це в своєму рюкзаку, але зараз, певно, питання б відпали. Швидким рухом руки він встромив голку у стегно і почав повільно вводити препарат. Якась жінка, що з ходунками проходила по вулиці повз, глянула на стежинку, що вела у двір. Хлопець з синьою скривавленою рукою та спущеними штанами сперся на гараж й тримався за іншого кучерявого хлопця з червоними очима й обличчям в землі, в той час як третій, сидячи навпочіпки перед першим, тримав шприц і вводив якусь речовину у ногу другові.

– Срєдь бєла дня, тьфу! – плюнула жіночка в їхню сторону і пішла собі далі.

– Ходімо, хлопці, – зробивши ін’єкцію, Наст встав на ноги та навіть не подивився у бік бабці.

Хвилин п’ять, в темпі черепахи, друзі удвох тягли Рудого до дороги. Худорлявий хлопець хоч і був легким, але через те, що він повністю обм’як і тягнув друзів додолу, Наст з Савою дуже сильно втомилися. Вони вийшли на дорогу та подивилисяь по боках. Ситуація нагадувала Насту 23 лютого 22-го року, коли місто так само немов застигло в очікуванні. Жодної машини на дорогах, жодної людини – окрім бабусі з ходунками. Тільки на наступній вулиці, вдалечині, Наст, завдяки стовідсотковому зору, побачив одного чоловіка, який криво йшов вперед просто по дорозі, з обличчям, повернутим у небо. «Солі», – визначив для себе хлопець різновид наркотиків, який прийняв цей чоловік. Хлопці стояли хвилин п’ять, чекаючи на хоч якусь автівку, і за цей час «сольовий» пройшов повз компанію друзів вже двічі, не припиняючи дивитись у небо.

– Що це за… – скривився Сава.

– Нове ППО… лнрівське, – тихо прошепотів жарт Рудий, сидячи на бордюрі. Судячи зі всього, фентаніл вже почав діяти, бо обличчя Рудого перестало бути змученим.

«ВЖЖ», – заревів мотор десь неподалік, і хлопці приготувались вже зупиняти його, щоб попрохати про допомогу, як раптом, з-за повороту, виїхала автівка у військовому забарвленні, тому трохи радісний настрій швидко змінився на страх. Бігти кудись вони не могли і це б було дуже дивно, тому, немов заціпенівши, друзі залишилися на місці і почали дивитись у сторони. Авто швидко під’їхало до них, і Наст вже приготувався чинити супротив, як вікно машини опустилося. Всередині сидів лишень один водій і погляд в нього був заспокійливо неагресивний.

– Пацани, в больніцу отвєзті надо? – запитав той, і хлопці переглянулись між собою. – Успокойтєсь, я спрашівать нє буду отчєго ето і так далєє, просто прєдлагаю помощь, – спокійно продовжував він, оцінюючи синю руку Рудого.

Сава, який вже смертельно втомився здався першим:

– Да, можно, пожалуйста, нас двоіх отвєзті с другом.

Незнайомець вийшов з автівки та, допомігши сісти хлопцям, поїхав уперед. Наст, стоячи на узбіччі, востаннє зиркнув на Саву, а той на друга через вікно. Хлопці зробили жест слухавки, що прикладають до вуха – «на зв’язку» –сказали таким чином вони одне одному. Яковенко провів поглядом автівку, що згодом зникла за поворотом. Він швидко побіг додому, паралельно відправляючи Лірі повідомлення про все, що сталося. На кожне божевільне вона відповідала трьома крапками, на всі інші ж просто не відповідала. Коли Наст закінчив усе голосовим повідомленням про те, що він зараз біжить до хатинки Федорівни – Ліра відповіла просто: «Я їду». Наст записав ще п’ять повідомлень з закликами та проханнями до дівчини, щоб вона залишалася вдома, але Мірова була вже офлайн. Проблем з переїздом через міст в доньки завідувача відділення нейрохірургії не було, тому що батько давно вже змусив свою дитину отримати російський паспорт «для удобства».

«Як там зараз Цвірк? Боже, тримайся, брате» – думав на бігу Наст, не в змозі навіть уявити себе в такій ситуації.

Нарешті, діставшись дому, який став прихистком для нього вже майже на три роки, Наст забіг у двір. На перший погляд все було як завжди, окрім мертвої тиші, що стояла тут. Зазвичай в такий час Тімурчик бігає по хаті і бешкетує, а Федорівна або спить, або гупає палицею, волаючи на малого. Натомість Наста зустріла тиша. Віддалені звуки вибухів, що знов з’явилися тут впродовж останніх п’ятьох днів, доходили до вух Наста, а крім них – нічого. Хлопець боязко зайшов в напіввідчинені двері хати і побачив те, чого боявся найбільше. Федорівна лежала посеред свого килиму мертва, а поруч із нею був Михайлович, що певно за все, зайшов навідати давнішню подругу. Під ними утворилася калюжа крові, що навіть не встигла висохнути – так нещодавно все сталося. Дідусь лежав обличчям в килим і в його спині було видно два отвори від куль, якими росіяни вбили ні в чому не винну людину. Рука Михайловича лежала на бабусиній рані в районі серця. Було враження, що в останні миті життя він намагався притиснути рану старенької, врятувати її. Сліз вже не було. Наст просто втомився плакати від своєї безпорадності, від того, що люди гинуть через нього, через його авантюри, його «привидів», його існування, народження. Він побіг по хаті, переступаючи через тіла у пошуках малого хлопчиська. «Тільки не він, тільки не він», – молився подумки Наст, але в хаті більше нікого не було. Наст відчував погляд на собі весь час своєї біганини по дому, але ніхто так і не звернувся до нього.