Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

ЕПІЛОГ

ЕПІЛОГ

5 місяців потому

Аріна 

Квітень зустрів нас сонячним теплом і ніжним весняним вітерцем.

Ми з Матвієм гуляли парком після прийому у лікаря. Я вдихала свіже повітря на повні груди й насолоджувалася тим, як весна нарешті вступає у свої права. Молоде листя на деревах, аромат перших квітів і щебетання птахів створювали відчуття, ніби все навколо починає новий розділ.

— Не втомилася? — запитав Матвій, лагідно беручи мене за руку.

— Ні, все нормально, — відповіла я, погладжуючи свій округлий живіт. — Ой…

— Що таке? Боляче? — він одразу занепокоївся, його пальці торкнулися моєї долоні, що лежала на животі.

Я усміхнулася.

— Матвію, все добре. Просто твій син, схоже, вирішив влаштувати танці.

Матвій став упритул до мене, ніжно поцілував у щоку, а потім присів, щоб його обличчя було на рівні мого живота.

— Малюк, не треба бити нашу маму. Будь чемним, — сказав він, і, усміхнувшись, поцілував мене в живіт.

Я знову розчулилася, але цього разу мені вдалося стримати сльози. Вагітність зробила мене надто сентиментальною — я плакала з будь-якого приводу і без нього. За всю вагітність я майже не мала токсикозу, почувалася чудово, жодних ускладнень, але емоції накривали хвилями. За сьогодні це вже, здається, третій раз.

Матвій завжди терпляче заспокоював мене. Обіймав, цілував, шепотів лагідні слова. Він узагалі став ще більш турботливим, іноді навіть занадто. Постійно переживав, чи я не голодна, чи не втомилася, чи в мене нічого не болить. Вночі без зайвих запитань їхав у магазин, якщо мені раптом захотілося чогось смачненького. Жодного бурчання чи невдоволення — просто мовчки збирався і їхав.

Він просто скарб, а не чоловік.

І якби мені рік тому сказали, що я буду такою щасливою, я б не повірила.

Бо тоді мені здавалося, що нормального життя у мене вже не буде. Що я не зможу впоратися з випробуваннями.

Але я впоралася.

І зараз я стою тут, посеред весняного парку, тримаючи за руку чоловіка, якого безмежно кохаю, і відчуваючи всередині себе нове життя.

Матвій підвівся й коротко поцілував мене в губи.

— Може, ти чогось хочеш?

— Просто водички.

— Добре, зараз принесу. Чекайте мене тут.

Він пішов до кіоску, а я залишилася стояти, роззираючись довкола. Попри те, що сьогодні п’ятниця, в парку було людно. Хтось вигулював собак, хтось весело балакав у компанії друзів, а хтось прогулювався всією сім’єю. Я мимоволі уявила, як зовсім скоро ми з Матвієм так само будемо гуляти з нашим синочком. Від цієї думки на душі стало тепло, а на обличчі розцвіла широка усмішка.

— Аріно, — покликав мене хтось.

Я здригнулася. Це точно був не Матвій. Обернулася — і застигла.

Переді мною стояв Максим.

Він трохи схуд і змарнів, немов тінь самого себе. Мабуть, це наслідки того, що сталося з Олею. Я ніколи не цікавилася їхнім життям, але нещодавно батько розповів мені, що Оля прикидалася вагітною, аби примусити Максима одружитися з нею. Він уже збирався це зробити, але її брехня розкрилася, тож він її покинув. Вона довго мотала йому нерви, переслідувала, тому він переїхав до Києва.

— Привіт, — першою заговорила я й легко усміхнулася.

— Привіт, — відповів він, трохи зніяковівши. — Чув, ти вийшла заміж. Вітаю.

— Дякую.

— І з вагітністю вітаю.

Я не відповіла, лише усміхнулася, погладжуючи живіт.

— Як у тебе справи?

— Все чудово, Максиме, я щаслива.

— Я за тебе дуже радий.

У цю мить я відчула, як Матвій підійшов ззаду й м’яко обійняв мене за талію.

— Кохана, я взяв тобі твоє улюблене морозиво, — сказав він, простягаючи мені стаканчик.

— Дякую. Познайомся, це Максим, я тобі про нього розповідала.

Матвій простягнув руку Максиму:

— Добрий день. Матвій, чоловік Арі. Приємно познайомитися.

Максим на мить завмер, але потиснув руку:

— І мені…

Запала незручна тиша.

— Аріна, я вже піду. Радий був тебе бачити. Бувай.

— Бувай, Максиме.

Він швидко розвернувся й пішов геть. Я дивилася йому вслід і раптом усвідомила, що давно відпустила всі образи.

— Все нормально? — запитав Матвій, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Так, звичайно. Ходімо.

Матвій усміхнувся, і ми, взявшись за руки, пішли далі гуляти парком, обговорюючи наше майбутнє.

Після прогулянки ми повернулися додому. Сьогодні до нас у гості мали завітати батьки Матвія та мій тато зі своєю дружиною.

З мамою тато таки розлучився. Це був довгий і виснажливий процес — вона вперто не хотіла давати йому свободу. Але не тому, що кохала його чи прагнула зберегти сім’ю, а через страх перед осудом. «А що люди скажуть?» — ось що її хвилювало найбільше. Та зрештою, після пів року судових тяганин, їх таки розлучили, і батько видихнув із полегшенням.

На той час він уже познайомився з Тамарою — милою, доброю жінкою, яка працює вчителькою. Я добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Тато дуже хвилювався, щоб ми порозумілися, хотів, аби вона мені сподобалася. І мені справді стало тепло на душі від її щирості. Зараз наші з батьком стосунки стали такими, про які я колись лише мріяла. Ми ділимося всім, турбуємося одне про одного, підтримуємо, як справжня родина. Навіть якщо ця родина складається лише з нас двох.

З матір’ю я не бачилася з того дня, коли вона дала мені ляпаса. І, здається, її це зовсім не турбує. Але й мені така мати не потрібна. У мене є мама Матвія, яка ставиться до мене як до рідної дочки, і є Тамара, з якою ми швидко знайшли спільну мову.

У будинку було затишно, а в повітрі витав аромат смачної їжі — ми замовили страви з ресторану, щоб не витрачати час на готування й просто насолодитися вечором у колі рідних.

— Ти впевнена, що не хочеш прилягти перед гостями? — запитав Матвій, обіймаючи мене.

— Ні, я чудово себе почуваю, — усміхнулася я, торкаючись його руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍