Ренсом Ріггз - Карта днів

потім пройшли коридором, у якому було вирвано всю мідну електропроводку, і там, де вона колись була, на стінах зяяли довгі глибокі рани, наче чорні вени. Під ногами в нас хрустів гравій та штукатурка. Повсюди, наче маленькі хмарки цукрової вати, валялися шматки теж вати, але мінеральної, яку застосовують для теплоізоляції. Під час ходи Ліллі ставила свої ноги майже в ті самі місця, де вже були відбитки підошов, неначе вона пам’ятала маршрут крок за кроком. Я повсякчас помічав, що в різних місцях нам траплялися предмети, які були явно зайвими тут, — то стара банка з-під кави, то картонна коробка, перевернута догори дриґом, — і коли дівчина постукувала по них своїм ціпком, я зрозумів, що вони були покладені тут як маркери, щоб вона знала, скільки по коридору вона вже пройшла та скільки ще залишилось іти.

Звернувши за ріг, ми вийшли до сходового колодязя.

— Я можу зробити це сама, але буде безпечніше, якщо ви мені допоможете, — промовила вона, і всі ми здогадалися, що «ви» означало Міларда.

Він був більш ніж радий подати їй руку. Ми піднялись на шість сходових маршів і через це трохи захекались.

— Далі буде трошки химерно, — попередила Ліллі.

Ми вийшли зі сходового колодязя та потрапили в коридор, де було темно, наче в кротовій норі. Під цим я маю на увазі, що світла там не було взагалі, навіть ні найменшого відблиску з боку сходів. Замість плавного, поступового зниження рівня освітлення тут був чіткий бар’єр, наче світло потрапляло в якусь невидиму пастку, з якої вже не могло вирватись, і щойно ми перетнули той бар’єр, то могли ще бачити сходи позаду нас, але абсолютно нічого попереду.

— Як у випадку з дверима, що вели з актового залу на вулицю, — сказав я та почув ствердне Еммине «угу».

Я дістав ліхтарика та посвітив ним у темряву, але темрява проковтнула його промінь. Емма повернула долоню вгору та запалила в ній полум’я. Уже за кілька дюймів його не було видно.

— Світло забирає Нур, — пояснила Ліллі. — Тому ніхто, крім мене, не може її знайти.

— Блискуче, — прокоментував Єнох.

— Візьміться за руки та утворіть собою людську вервечку позаду мене, — сказала Ліллі. — Я проведу вас.

І ми, спотикаючись у пітьмі, повільно пішли слідом за нею по коридору. Два рази ми проходили повз кімнати, освітлені вікнами, але те світло ні на дюйм не проникало далі за дверні отвори. З’явилося якесь відчуття, наче ми були під водою чи в космосі. Ми кілька разів повертали, і хоча я і пробував скласти в голові карту нашого маршруту, та швидко заплутався і вже не був упевнений, що зможу повернутися назад без допомоги Ліллі.

У якусь мить відгомін наших кроків змінився: коридор привів до великої кімнати.

— Ми тут! — гукнула Ліллі.

Звідкілясь зверху впав палючий промінь світла. Осліплені тепер уже світлом, а не пітьмою, ми замружили очі.

— Дайте мені подивитися на ваші обличчя! — почувся зверху голос дівчини. — І назвіть мені свої імена!

Я прибрав руку та, мружачись на світло, вигукнув моє ім’я. Інші зробили так само.

— Хто ви? — крикнула дівчина. — Чого вам треба?

— Чи можемо ми поговорити віч-на-віч? — запитав я.

— Ще ні, — почулось у відповідь, наче ехо.

Я запитав себе, як часто мій дід бував у подібних ситуаціях, і мені так стало шкода, що в мене не було навіть дещиці його величезного досвіду, на який я міг би тепер спертися. Усе, що з нами сталося перед цим, було заради цього моменту. Якщо цій дівчині не сподобається те, що я казатиму далі, або якщо вона мені не повірить, усі наші зусилля стануть марними.

— Ми пройшли довгий шлях, щоб знайти вас, — сказав я. — Ми прийшли сказати вам, що ви не самотні, що є й інші такі, як ви. Ми такі, як ви.

— Ви не знаєте про мене найголовнішого, — почулося у відповідь.

— Ми знаємо, що ви не схожі на більшість людей, — обізвалася Емма.

— І є люди, які вас шукають, — продовжив я.

— І ви налякані, — додала Бронвін. — Я теж була налякана, коли вперше побачила, наскільки відрізнялася від більшості людей.

— Правда? — запитала дівчина. — Відрізнялася наскільки?

І ми вирішили, що краще їй показати. Оскільки наразі я не міг зробити нічого дивного, то Емма запалила полум’я в руках, Бронвін підняла важкий бетонний блок над головою, а Мілард попіднімав перше, що трапило під руку, аби продемонструвати, що він був тут, але невидимий.

— Це той, про кого я тобі казала, — обізвалась Ліллі, і я майже відчув, як Мілард просто сяє від щастя.

— Отже, ми можемо поговорити? — запитав я.

— Зачекайте там, — відповіла дівчина, і створене нею світло погасло.

* * *

Поки до нас наближалися звуки її кроків, ми очікували в темряві. Спершу я почув її кроки десь над нами, потім як вони спускалися сходами, а потім я побачив її. Мимоволі я різко та шумно вдихнув. Вона буквально вся світилася. Спочатку вона була схожа на рухому світлову кулю, але, коли наблизилась, а мій зір прийшов до ладу, я побачив, що вона була підліток — висока дівчина-індійка з гострими рисами, чорним як смола волоссям та широкопосадженими очима, у яких палав вогонь. Кожна пора її коричневої шкіри випромінювала світло. Навіть штормівка з капюшоном та джинси, що були на ній, трохи пропускали світло, яке йшло з-під них.

Вона підійшла до Ліллі та міцно обняла її. Ліллі своєю маківкою досягала тільки щоки Нур, і коли та охопила її руками, то на мить здалося, наче Ліллі укутало світло.

— Ти окей? — запитала Ліллі.

— Нудно переважно, — відповіла Нур, а Ліллі тихо засміялась та повернулася до нас, щоби представити нам свою подругу.

— Це Нур.

— Привіт, — рівним голосом сказала Нур, усе ще придивляючись до нас.

— Нур, це… е-е… як ви себе називаєте? — Ліллі подивилася на Емму.

— Я Емма, — відповіла дівчина.

— Я маю на увазі, за вмінням, — уточнила Ліллі.

Емма нахмурилась.

— Думаю, наразі цілком достатньо й Емми.

— Я Джейкоб, — сказав я, потім підійшов до Нур та простягнув їй свою руку, але вона лиш подивилась на неї. Я