Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

class="p1">У вівторок — якісь загальні збори в таборових — кооперативних чи інших справах, у четвер і в суботу — вечори з деклямаціями, співами, часом і з музикою.

На тлі досить численної групи мешканців нашого «інтелігенц-бараку» яскраво вирізняється постать Костя Даниленка (Слобідського). Це він перший привітав мене у фрайштадтському таборі. Трохи бундючно, правда, привітав, примусивши мене добре почервоніти з незаслужених покищо похвал. Але Кость — такий. Любить усе перебільшувати. Бачить усе в рожевих барвах. Випадковим збігом обставин наші ліжка в бараці опинилися поруч, і я мав собі на ввесь час перебування у Фрайштадті доброго співрозмовця, спільника рідкісних прогулянок поза табором і — взагалі — хорошого сусіда, такого теплого, відданого товариша-побратима.

Він — усюди перший. Йому не треба до кишені по слово лізти, і він цю свою властивість використовує широко і глибоко. На всіх прилюдних зборищах, з усякої нагоди скликуваних, неодмінно виступає, виказуючи себе свідомим українцем, національно підкованим революціонером. Кость кремезний, дужий юнак, надиханий чарами слобожанських степів — типовий запорожець. З нього б живущого портрета козака Мамая малювати! Дуже любить усе рідне, а особливо — бандуру. Вдома обертався, каже, в колі наших славетних бандуристів: Гната Мартиновича Хоткевича, Івана Іовича Кучугури-Кучеренка, Лева Гамалії. Невсипущий і непосидющий у праці в таборі — на всіх ділянках культурно-національної роботи. Перебував головою чисто всіх таборових товариств та організацій, за вийнятком, здається, тільки жидівського гуртка, що мав у фрайштадтському таборі цілковиту автономію і всі права, які пізніше уряд Української Держави в Києві узаконив для всього жидівського народу на Україні.

На вічах і зборах розмовляємо на політичні теми що робити, як жити, коли повернемося додому… Політичну лінію веде низенький, з рудими вусами, Іван Павлович із Лубень — голова «Суспільно-Просвітнього Гуртка» — головної політично-громадської організації в таборі, товариш Мороз. Есдек (соціял-демократ). І йому доводиться частенько витримувати отой безупинний, стихійний натиск таборової маси:

— А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?

І панові-товаришеві, голові головної політично, громадської організації в таборі, доводиться отак:

— І круть, і верть…

Коли вмирає старий австрійський цісар Франц-Йозеф, і вся Австрія одягається в жалобу — величезні чорні прапори тиждень майорять над усіма будівлями в місті, — на редакційній колегії «Розваги» відбувається серйозний бій. Ми знаємо, що докторові права, симпатичному нашому професорові й відповідальному редакторові Осипу Охримовичу, зовсім не о те ходить, щоби справді вшанувати пам’ять старого цісаря великою передовицею в нашому журналі, в великій жалобній рамці на всю першу сторінку, — йому йдеться про виконання наказу, але ми всі, як один, запеклі, виходить, антицісаристи, гостро протестуємо.

— Нам байдуже до вашого цісаря, а помер — життьові дороги всі туди ведуть. Тільки й того, що на одного вінценосця на землі менше стало…

Три години б’ємося над цим «нерозв’язним» питанням; доктор Осип Охримович може вже тридцять три рази складає з себе всяку відповідальність, хвилюється, умовляє, а ми — на своєму: на дванадцятій сторінці ухвалюємо подати маленьку хронікальну нотатку, обведену в заголовку чорним. Як і про всякого іншого померлого товариша, хоч і не товариш він нам. Та й годі.

Тоді доктор Осип Охримович залишає засідання й кілька днів ходить понурий, як ніч. А як виходить номер журналу, він має великі неприємності від самого оберста Льонгардта.

Правда, важко працювати вам, любий професоре!

Союз Визволення України керує табором незримо. За ввесь час до нас тільки раз приїздить Андрій Жук та делегат від українського народу до турецького султана товариш Меленевський. Ненадовго. Та разів зо два на рік одвідують табір якісь високі генеральські чини з Німеччини.

Союзові Визволення України щороку (а господарський рік у нас для всіх таборових організацій — два місяці, щоб більше людей громадської роботи навчилося) що-нашого року відчисляємо від прибутків своєї кооперативної чайної десять відсотків — двісті-триста крон, і посилаємо на підсилення союзової видавничої діяльности. З особливого фонду, що так само з тих прибутків складається, допомагаємо хворим, покаліченим на роботах поза табором, виснаженим.

Отакого Максима Лелюхіна — «я тоже украінєц, предкі на Волгу пересєлілісь, а оттуда — в Сібірь», — призначаємо відати книгозбірнею: людина на сухоти скаржиться — хай посидить коло тихої роботи, і приміщення окреме — спати, і десять крон платні щомісяця — підгодується, підправиться людина.

У таборі — два табори.

Спочатку було так: «неорганізовані» й «організовані». Це тоді, розповідають, як тількищо закладали табір, коли було тут п’ятнадцять тисяч люду, коли агітаторів камінням побивали гарячі патріоти з зверхстрочних унтерів та тих, кого зовсім запаморочила царська казарма, позбавивши решток людської гідности й самосвідомости.

Тоді оцей самий варвар, гун у розпаленому стані, й добряча людина, коли спокійний, товариш Микола Лозовик, що в київській «Раді» за коректора був, що самотужки три факультети скінчив, що вчить тепер неписьменних гуртками й поодинці, як і багато з нас учать, ішов з голими руками в найрозлютованіше кубло, ставав на діжку-трибуну, і вмів так своєчасно і так влучно загнути матюка, що натовп миттю вщухав, прислухався, слухав, розколювався й погоджувався — частково йшов в «організовані».

При мені Микола Лозовик саме закінчував свій курс навчання якогось кремінчуцького шевця — здоровенного, вусатого дяді, що й на війну пішов і сюди потрапив, абетки навіть не знаючи. Тепер — це майже зовсім освічена й громадсько-політично зовсім свідома людина. Я бачив, як одного разу спробував він, мабуть, на закінчення науки, принести своєму вчителеві «подяку»: пів буханки хліба і ще там щось. Я бачив, як Микола Лозовик схопив за груди цього його учня (сам дядя здоровенний), і трохи не задушив за таку образу. А відійшовши, просив дарувати йому ту гарячковість — мовляв, усі в нашому роду такі…

Його сестра, — розповів при тому, — кохалася з парубком щось із півроку чи рік. Потім остогид він їй. Ні чого хлопцеві не сказавши, коли прийшов він на чергове побачення й почав через вікно викликати, нахилилася до його обличчя й кинджалом заподіяла сердешному юнакові сімнадцять ран, — «усю морду розковиряла…» А сама на ранок утекла з якимось цирковим їздцем десь аж у Альжір…

У таборі й тепер два табори: «організовані» й «майстерові».

Майстерові — це заможна кляса табору, це — найбільше шевці, кравці, що добре тут заробляють, добре їдять, одягаються, дуже вірні царській присязі, дуже ворожі всім таборовим організаціям, агітують, «беруть на замєтку», і не без того, що не одного вже з видатних організованих заздалегідь угроблюють, понаписувавши додому й до поліції, яка за них тепер