Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Як ти взагалі плани дістала?! - гнівно кричить вона, але ми обидві знаємо, що не хоче вона знати, як я їх дістала.

Опустивши очі в підлогу, немов звичайні ледвіжки, під ручку тупотимо повз півдесятка охоронців у дворі. Руки тряслися, не знаю, як дісталися до воріт і вибралися із замку, пощастило, що кілька охоронців звернуть увагу на те, що відбувається на площі. Невже ці нелюди знову жінок у жертву своєму богу віддають? Серце набирає шаленого темпу, озираюся, шукаю поглядом коня чи бодай щось, на чому можна буде дістатися до дому. Уже збираюся звернути в бік безлюдної вулички, коли Настасія тягне мене назад, до натовпу.

- Що ти робиш? - злякано запитую, зупиняючись. - Потрібно вибиратися звідси!

- Вибиратися куди, Люба? - зло шепоче Настасія, озираючись, як і я, на всі боки. - Ледвіга здалася, черга Анталти скоро настане.

- Але вдома...

- "Але вдома" що?! - розлючено перебиває вона, і я бачу на її обличчі доріжки від сліз і повний відчаю погляд. - Навіть якщо станеться диво, і ми перетнемо всю країну і потрапимо додому, як довго нам чекати, поки монстри доберуться до дому? Тиждень? Пару днів? Їхня армія вже наступає на столицю! Ми приречені, Любаво! Приречені!

Вона схлипує, зовсім не як досвідчений, загартованими боями маг, а як звичайна жінка. Знаю і розумію її невпевненість, те, що я не ставлю собі цих самих запитань, не означає, що я про них не думала.

- Є ж ще Крижана пустка, інші континенти, зрештою! - намагаюся її заспокоїти.

- Так? - чаклунка глузливо посміхається, а потім ставить запитання, яке я боялася почути. - А хто сказав тобі, що їм буде достатньо захопити один континент?

Не знаю, що їй відповісти. Упевненості в цьому немає, як і в тому, що ми виберемося звідси живими, але я вважатиму за краще сподіватися на краще. Це все, що я можу прямо тут і зараз.

- Їм і світу нашого мало, - шепоче тихо Настасія, прикривши очі.

Світу нашого мало? Дивна фраза, щось у ній є таке особливе. Повз нас проходять ледвіжки, ще зовсім дівчата і чомусь сміються, що виглядає дивно в нинішніх реаліях.

- Настя, пішли, поки нас не помітили, - чи то прошу, чи то вимагаю від неї.

- Хіба ти не розумієш?! - хапає вона мене за руку і здавлює її, роблячи мені боляче. - Ми повинні це зробити!

- Зробити що? - роблю спробу вирвати руку, але вона сильніша.

Не подобається мені її погляд, та й слова теж. Так фанатики божевільні говорять, або солдати, яким потрібно будь-що-будь виконати наказ. Настасія різко обіймає мене, але тільки для того, щоб прошепотіти на вухо те, що не повинен більше ніхто почути.

- Ми повинні вбити їхнього короля, - каже вона впевнено пошепки.

- Ти що з глузду з'їхала? - вигукую, чим мимоволі привертаю зайву увагу.

Настасія тягне мене за собою в безлюдний провулок, але вже не для того, щоб утекти. Ось що мене турбувало від самого початку, вона була надто спокійна, ніби солдат, який з похмурою рішучістю чекає слушної нагоди, а не дівчина, що потрапила в полон. Адже вона не просто Настасія з мого села, а головна чаклунка на фронті.

- Щоб я вбила їхнього короля, мені потрібна допомога, - жорстко зізнається вона. - Тобі потрібно взяти на себе головнокомандувача.

- Як я, по-твоєму, це зроблю? - усе озираюся на безлюдний бік вулиці, там, де маячить свобода. - Настасія прокинься, там охорона, ми нічого не зможемо зробити!

- Зможемо! - упевнено заявляє вона. - Якщо ти мені допоможеш, я доберуся до короля і вб'ю його.

- Але нас же теж одразу вб'ють! - кричу на неї в істериці.

Може плюнути на цю божевільну і піти? Ця думка така спокуслива, якщо мені пощастить, то через тиждень буду вдома з сестрами. Як же я хочу їх побачити!

- Зате Анталта буде вільна, весь наш народ, всі наші рідні залишаться живі! Як же сестри, ти не боїшся, що їх теж віддадуть у дар їхньому богу?

Вона трясе мене, немов іграшку, хустка спала з моєї голови, і волосся закриває обличчя. Сестри моє слабке місце, але я не здамся.

- Навіть якщо ми його вб'ємо, його місце займе інший! У цього короля точно є спадкоємець, і він буде мстити за свого батька! Хіба тоді наші смерті не будуть марними?

- Якщо ти вб'єш головнокомандувача, цього не станеться, - з упевненістю вимовляє вона, змушуючи мене здригнутися. - Наступним королем стане наша людина, і війна закінчиться.

Убити монстра? Як він пов'язаний із королем, навіщо вбивати? Тоді, у кабінеті, Маратик щось говорив про батька. Король - батько монстра? Убити короля, убити його спадкоємця - це практично майже неможливо. Сама думка мене лякає і тривожить.

- Настасіє, - видихаю, відступаючи від неї на крок, - це безумство, прокинься вже, нарешті!

- Це ти прокинься! - штовхає вона мене, підвищуючи голос. - Ми - остання надія нашої країни та цього драного світу!

- Дві жінки? Серйозно?! - сміюся гірко. - На мене чекають сестри, якщо ти готова загинути тут, то залишайся, а я вирушаю додому!

Я б пішла, чесно, але вона вже схопила мене за руку.