Стефані Маєр - Аптекар

збудовано у сімдесятих, — така втомлена, що ледве могла пройти останні кілька кроків. Попри те, що ніч була блаженно скупа на події, усе-таки вона забагато провела в дорозі.

Вони з Деніелом помінялись місцями, ледве виїхавши за Батон Руж, а потім вона почувалася надто виснаженою через відчуття, що турбувало її, відколи вона відправила імейл, щоб передати кермування знову. Деніел час від часу дрімав, тому зараз був майже життєрадісним. Він проминув її, щоб забрати Лолу із джипа.

— У тебе такий вигляд, немов тебе теж треба нести, — озвався він, проминаючи її знову, цього разу вже із собакою. Він посадив Лолу біля ґанку, а потім повернувся до Алекс.

— Хвильку, добре? — пробурмотіла вона. — Мозок ще спить.

— Ще кілька сходинок, — заохочував він. Обійнявши за стан, він обережно підштовхував її вперед.

Щойно вона рушила, стало легше. За інерцією вона зійшла на ґанок, а потім зайшла у парадні двері. Вона лише до половини роздивилась високу стіну трикутних вікон, що виходили у бік заболоченого лісу, старі, але затишні на вигляд канапи, старомодну пічку на дровах і невеличкі сходи, які вона помітила, поки він проводив її повз них компактним коридором.

— Хазяїн, здається, тут… — ми з Кевом завжди мешкали на піддашші. Я вивантажу речі й улаштую собак, а потім теж упаду замертво.

Вона кивнула, коли він проводив її до темної кімнати з великим залізним ліжком без матраца. То все, що вона встигла помітити, перш ніж її голова впала на подушку.

— Бідолашна, — вона почула, як Деніел фуркнув, вислизаючи в темряву.

Вона поверталась до тями повільно, підіймаючись крізь шари сонної нереальності. Їй було затишно й спокійно; ніщо не злякало її перед пробудженням, тож навіть ще не прокинувшись до кінця, вона відчула тепле Деніелове тіло поруч себе. Низький брязкіт неподалік привернув її увагу, але перш ніж цей звук налякав її, вона відчула прохолоду від вентилятора на стелі, що опускалась уздовж її тіла. Вона розплющила очі.

Досі за вікном було тьмяно, але світло мало зовсім інший колір, ніж коли вона замертво впала спати. Воно просочувалось навколо квітчастих штор, що закривали велике вікно на стіні навпроти. Рано-вранці не так спекотно. Мабуть, вона упріла уві сні, але все вже висохло, утворивши тонку плівку, від якої тепер стягувало шкіру обличчя.

Кімнату збудовано з довгих червоних колод, як знадвору. Перевернувшись, вона побачила клаптик неба у просвіт у стіні. Біля мийки лежали її рюкзак, протигаз та аптечка.

Можливо, Деніел і не втікач від природи, але він дбайливіший, ніж будь-хто, кого вона зустрічала в житті.

Навшпиньках вона вийшла в коридор і швидко роззирнулась навколо. Решта хатинки була маленькою, тільки кухня та закуток, що правив за їдальню, вітальня, у якій зосередилися всі вікна, відкритий лофт над нею та ще одна спальня з ванною кімнатою. Вона скористалась цією ванною, щоб прийняти швидкий душ, якого так потребувала. У маленькій синій ванні з душем були шампунь та кондиціонер, але не було мила, тому вона скористалася шампунем як гелем для душу. Вона тішилась, що не було мила, достоту як і тому, що холодильник — порожній, а на полицях товстий шар пилу. У цих кімнатах уже давно ніхто не мешкав.

Швидко наклавши нові марлеві пов’язки й огледівши руки, які мали значно кращий вигляд, ніж вона гадала, вона визирнула крізь бічні вікна збоку від вхідних дверей, щоб поглянути, як там собаки. Вони задоволено дрімали на ґанку. А вона вже стала звикати до того, що в неї такий ранній будильник.

Вона трохи зголодніла, але надто лінилась, аби якось цьому зарадити в цю мить. Пригадувала, як почувалась учора, прокинувшись сама, і не хотіла, аби Деніела охопила та сама паніка. Власне, їй уже не хотілося спати, але досі почувалась утомленою, а ліжко здавалось таким звабливим. Мабуть, вона просто тікала. Допоки вона лежала, заплющивши очі, у ліжку, поклавши голову на подушку, вона не мусила планувати того, що треба робити далі.

Вона вмостилася так, як лежала раніше, — скрутившись калачиком і поклавши голову Деніелові на груди, і дозволила собі відпочити. Нагальних справ вона не мала жодних. Двадцять хвилин відпочинку без жодних думок — невелика забаганка. Чи навіть година. Вона довезла їх до хатинки живими; вона заслужила на це.

На жаль, про відсутність думок легше сказати, ніж зробити. Вона збагнула, що розмірковує над обіцянкою, яку дала Деніелові, — що не облишить його, поїхавши сама. З одного боку, вона усвідомлює, що ніколи не буде задоволена тим, як зорганізована його безпека дистанційно. Навіть якщо вона могла б запастись продуктами на рік і була впевнена, що хазяї не повернуться, навіть якби вона могла озброїти це місце так, щоб уразити газом будь-якого чужинця, навіть якби могла замкнути Деніела всередині, тримаючи як в’язня, аби він не вийшов і не вскочив у халепу, вона все одно не була б задоволена. Тому що а що, як? Мисливці вже знаходили його, і вона залишила слід, що пов’язує їх із цим місцем, хоча й легенький. Вона могла б відвезти його на північ у будинок, який винаймає, але відділ зв’язався з нею, коли вона мешкала саме там. Навряд чи вони знають її адресу, але що як? Поки Деніел при ній, вона має змогу зробити все необхідне для його захисту, те, що не спаде на думку йому самому. Вона здатна помітити пастки, якими він би знехтував.

А з іншого боку, про що говорили їй її власні потреби? Вона прагнула бути з Деніелом. Чи її розум знаходив виправдання цій потребі? Чи хибна в неї логіка — перекручена, аби підлаштуватись під особисті бажання? Як вона може бути певна? Кажучи йому раніше, що недобре, щоб близько біля неї перебувала людина, якою вона дорожить, саме в момент, коли Алекс нападає, вона знала, що це промовляє залізна логіка. Звісно, якби вони дістались до нього, коли вона далеко, відстань не вивільнила б її з їхніх пазурів.

Вона зітхнула. Як вона може бачити ясно? Через її емоції вся ця ситуація зав’язалась у гордіїв вузол.

Досі непритомний, Деніел посунувся, щоб обійняти її рукою. Вона знала, що він скаже про її дилему й що його погляд не допоможе їй бачити ясніше.

Він зітхнув і почав крутитись. Його пальці пройшлись униз по її хребту, а потім знову повільно вгору. Вони гралися з вологими кучерями на її потилиці.

Простогнавши, він випростався, а потім його пальці знову опинились у її волоссі.

— Ти вже прокинулась, — пробубонів він, поволі розплющивши очі