Стефані Маєр - Аптекар

— Не втрималась, — відповіла вона.

Розсміявся, а його очі тим часом знову заплющились. Він пригорнув її міцніше до грудей.

— Добре. Котра година?

— Мабуть, десь четверта.

— Щось непокоїть?

— Ні. Наразі, принаймні, нічого.

— То добре.

— Так, справді.

— І це чудово.

Він знову провів пальцями по її хребту, потім повторив обриси її правого плеча, легенько пройшовся по ключиці й зрештою обігнув пальцем контури її обличчя. А потім нахилив його, поки їхні носи не торкнулись один одного.

— Так, і це, — погодилась вона.

— Більш ніж чудово, — пробурмотів він, і вона б погодилась, але він саме зараз її цілував. Його ніжна рука пестила її обличчя, якими ніжними були його вуста, а рука, що тримала її за стан, міцніше пригортала до грудей.

Усе відбувалося не так, як у машині, коли від гонитви пульсувало в їхніх вухах, коли вони досі були приголомшені й панікували. Тепер жаху не було. Тільки ритм її серця і його, що безстрашно прискорювався.

Їй здавалось усе неминучим, те, що вони не зупинялись, зважаючи на тихе віддалене помешкання, де вони зараз перебували, далеко від небезпек, вони удвох, і ніхто їм не заважає, отже, уже нічого не втримає їх одне від одного.

Але потім, на її подив, усе вже не здавалось таким неминучим. Це стало найбільшим сюрпризом у її житті. Суміш протилежностей, що закрутилися разом, зробивши її безпорадною, щоб їх проаналізувати. Затишно, знайомо… але водночас наелектризовано й по-новому. Ніжно й водночас украй нестримно, заспокійливо й захопливо. Немов кожне нервове закінчення в її організмі запалювала дюжина несумісних подразників одночасно.

Єдине, у чому вона була цілком упевнена, — це у його, Деніеловій, природі, яка витікала з якоїсь чистоти, чогось кращого, ніж усе, що вона знала в житті. Він належав до довершенішого світу, ніж той, у якому мешкала вона, і хоча вони були частиною одне одного, вона почувалася так, ніби їй дозволили побути з ним у його світі. Вона усвідомлювала, що її досвід попередніх стосунків є обмеженим, за критеріями більшості людей, тому їй власне не було з чим порівнювати. Вона завжди вважала секс одиничною подією, яка має цілком визначений фінал, спробою фізично догодити, яка часом приносила задоволення, а часом — ні.

А цей раз неможливо було класифікувати на жодному рівні. Це була не стільки подія, як безкінечне дослідження одне одного, задоволення цікавості, захоплення кожною найдрібнішою пізнаною деталлю. Це не було догоджання, але й не було жодної незадоволеної потреби, чи то фізичної, чи такої, якій взагалі важко дати означення.

Вона добирала слушні слова, поки вони тихо лежали, цілуючись, терпляче, поки по краях штори світло забарвлювалося червоним. Вона не знала, як класифікувати емоцію, котра настільки переповнювала її зсередини, що їй здавалось, що її шкіра від неї розтягнеться. Якесь іскристе відчуття, від якого вона всміхалась, лише подумавши про нього, сотні тисяч бульбашок, що вибухали, утворюючи вир, допоки кожна недосконалість, кожне слабше відчуття, вигоряло, залишаючи по собі лише це. Вона не знала, як це назвати. Найближче означення, що спадало їй на гадку, — радість.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у губи. — Кохаю.

Можливо, ось воно, те слово. Їй просто ніколи не спадало на гадку, що означення у нього може бути таким… безмежним.

— Деніел, — прошепотіла вона.

— Не треба відповідати. Мені просто треба сказати ці слова вголос. Я б, мабуть, вибухнув, якби спробував утримати їх у собі. Мабуть, мені доведеться незабаром повторити їх знову. Я попереджаю, — він засміявся.

Вона всміхнулась. — Я більше не хочу повертатись до життя, де мені нічого втрачати. Я рада, що відповідаю за тебе. Я вдячна. Я згодна, щоб ти був для мене будь-ким.

Поклавши голову йому на груди, вона слухала, як він вдихає і видихає. Уже тривалий час дихання було для неї пріоритетом. Якби вона могла поговорити зараз із жінкою, якою була навіть місяць тому, та жінка була б нажахана тим, що доведеться розширити цей пріоритет ще одними легенями. Та жінка утекла б від потреби мати ще щось, окрім власного життя. Але що б вона втратила! Алекс навіть згадати зараз не могла, за що трималась у ті часи. Саме це життя є вартим того, щоб боротись за його збереження.

— Мені було років дванадцять чи тринадцять, коли я, сказати б, припинив жити надзвичайним життям, — протягнув він замислено, безладно куйовдячи їй волосся пальцями. — Мабуть, це приблизно той вік, коли всі починають дорослішати, залишаючи за спиною свої фантазії. Ти починаєш усвідомлювати, що ніколи не дізнаєшся, що ти насправді — прибулець, якого всиновили звичайнісінькі людські батьки та який наділений надзвичайною надсилою, яка врятує світ, — він фуркнув. — Я про те, що ти, звісно, знаєш про це, і значно раніше, але не змиряєшся, багато років не віриш у це. А потім світ трохи збиває тебе з ніг, і життя покидають деякі барви, і ти вдовольняєшся дійсністю… Гадаю, я в цьому гідно попрацював. Я знаходив безліч радощів у тьмяному, буденному житті. Але я прагну, щоб ти знала, що час із тобою — винятковий. Був і жах, звісно, але разом з тим була й радість, про існування котрої я навіть не здогадувався. А все тому, що ти — виняткова. Я так тішуся, що ти мене знайшла. Моєму життю судилося різко змінитись, мабуть, так чи інакше. Я просто такий вдячний, що змінюватись йому судилося разом із тобою.

Їй стиснуло горло; зачудована, вона щосили намагалась, несамовито кліпаючи очима, не дати политись сльозам. Колись вона плакала від горя, болю, самотності й навіть страху, але зараз уперше в житті її очі сповнились слізьми радості. Дивовижна реакція, у яку вона, читаючи про таке, ніколи не йняла віри. Уперше вона збагнула, що радість може бути навіть сильнішою за біль.

Вона усе життя пролежала б у ліжку, але колись же вони мають поїсти… Деніел не нарікав, але вона відчувала, що він зрадіє, коли знову натрапить на справжню їжу. Дивовижне відчуття, сидячи в альтанці за маленьким столиком, снідаючи в’яленою їжею, горішками та печивом зі шматочками шоколаду, сміючись і чухаючи собакам за вухами, — певна річ, вони швидко поступились, впустивши псів у хату; якщо ти вже вліз у чужу оселю, то принаймні можна зробити це стильно — думати про те, що більше не треба повертатись у Бетмобіль і напружено їхати крізь ніч знову. У них попереду були дюжини годин дозвілля, які вони могли заповнити чим заманеться. Вона здогадувалась, що