Стефані Маєр - Аптекар

може. Вона усвідомлювала, що, можливо, ця її спонтанна вигадка може все зіпсувати, але їй на гадку не спадало нічого, чому б вона не спромоглася спокійно зарадити.

І було б дуже корисно, якби багатенький синок виявився саме таким, як вона сподівається.

Вона зняла окуляри.

— Де гроші? — прошепотіла.

За півхвилини, зі шприцом в одній руці й кількома купюрами по п’ятдесят доларів у іншій, вона тихо вислизнула з джипа й попростувала до чоловіка, який досі розслаблено стояв попід стіною, немов кращого місця собі в житті й не прагне. Вона не дуже добре могла розгледіти в темряві, але їй здалося, що він трішки відреагував, збагнувши, що вона до нього підходить. Тіло його трішки напружилось, але він не поворухнувся.

— Привіт, — мовила вона, підійшовши достатньо близько, аби могла говорити тихо, але щоб він напевно міг її розчути.

— Доброго вечора, — відповів він офіційно-лінькуватим тоном.

— Чи не міг би ти мені допомогти… я шукаю… особливий продукт, — вона інтонацією виділила останні слова, немов то запитання.

Вона не вміла купувати наркотики на вулиці. Раніше їй ніколи не доводилося такого робити. Уперше зілля, яким вона запаслася ще за часів роботи в Чикаго, вичерпалось. Джоуї Джі ніколи не відмовлявся платити наркотиками.

Вона гадала, що багатійко звинуватить її в тому, що вона поліціянтка, як у кіно, але натомість він тільки кивнув.

— Можливо, я й можу допомогти. Що шукаєш?

Навряд, щоб він сам був поліціянтом, хіба що продаж, за яким вона щойно спостерігала — несправжній і має на меті залучення справжнього покупця. Якщо він спробував би її арештувати, вона б відключила його й утекла. Гонитва у Батон Руж навряд чи стане для неї найбільшою проблемою, і, крім того, вона знала, що він не зміг добре розгледіти її обличчя, бо ніяк не відреагував на те, що воно понівечене.

— Опіати, — опіум, героїн чи морфін.

Зазираючи їй під каптур, він помовчав. Як на неї, роздивився він там небагато.

— Ну, це екзотичний перелік. Опіум? Гм. Гадки не маю, де ти тут його добути зможеш.

— І героїн згодиться. У порошку, якщо можна. Гадаю, нерозбавленого в тебе немає? Практично неможливо, щоб у нього був чистий героїн. Хай що в нього є, зілля два-три рази розбавили, перш ніж воно потрапило до його рук. Усе одно він би їй правди не сказав. Очищення — морочлива справа, але часу вона мала вдосталь.

Він гигикнув, і вона здогадалась, що, мабуть, те, як вона поводиться під час покупки, — ненормально.

— У мене є дещо першокласне. Але недешево.

— Отримуєш те, за що платиш, — відповіла Алекс. — Я не торгуватись прийшла.

— Дві сотні за грам. Чистий білий порошок.

Аякже — міркувала вона сама до себе. Але змішаний героїн краще, ніж без героїну взагалі. — Будь ласка, три грами.

Він завагався. Хоча для того, щоб розгледіти його вираз обличчя, було надто темно, вона збагнула, чого він від неї прагне, по тому, як він схилив голову набік. Добувши з кишені гроші, вона полічила дванадцять купюр. На мить вона міркувала, чи не надумав він вкрасти у неї те, що лишилось. Але на око він видавався діловою людиною. Мабуть, прагнув би, щоб така багата покупчиня, якою вона здавалася, стала його постійною клієнткою.

Узявши гроші, які вона простягла йому, він швидко їх перелічив, а потім засунув у задню кишеню бриджів. Коли він сів навшпиньки, вона напружилась, але він лише витягнув рюкзака з купи сміттєвих пакунків, що лежали під стіною. Шукати те, що треба, йому не довелося. За мить він уже підвівся, тримаючи в руках три маленькі поліетиленові пакуночки. У темряві вона точно не мала змоги розгледіти колір, але, як видавалось, колір був близький до білого. Вона простягла руку, розкривши долоню, а він поклав їй на долоню пакуночки.

— Дякую, — мовила вона.

— Охоче, мадам, — він чудно ледве помітно кивнув, немов поклонившись.

Алекс поспішила до джипа, тішачись, що авто під таким кутом розгледіти було важко. Дилер помітив би тільки велику машину темного кольору, але не більше.

— Рушаймо, — мовила вона.

Деніел завів двигуна.

— У провулку поверни ліворуч, аби той хлоп не зміг добре роздивитися джип.

— Що то було? — прошепотів Деніел, слухаючись її настанов. Навіть пошепки добре відчувалась напруга. Не дивина, що собаки такі збентежені.

— Просто придбала деякі потрібні складники.

— Складники?

— У мене закінчились опіати.

Щойно вони виїхали на ширший шлях, Алекс відчула, що він уже не такий напружений, мабуть, через її безтурботність.

— Отже, ти купувала наркотики?

— Так. Пригадуєш, я говорила про хімію у ванній? Добути чисті складники тепер складніше, ніж раніше. Я не хотіла нехтувати такою нагодою.

На мить запала тиша.

— Сподіваюсь, це слушне рішення, — пробурмотіла вона.

— Гадаєш, він розповість комусь про нас?

На мить вона закліпала очима.

— Що? О, ні, ні. Я не через дилера переймаюсь. Я міркувала про відправлений імейл.

— Кевін вирішив, що треба відправляти імейл, — відповів Деніел.

Вона кивнула.

— А він у таких справах успішніший, ніж я.

— Я про те, що якщо все поверне на зле, то це він прийняв рішення.

Вона гигикнула. Сміх цей пролунав важко.

— Тобі не до вподоби?

— Не знаю. Хочу, аби все швидко закінчилось… я втомилася, Деніеле. А ще я хочу втікти і сховатись.

— І непогана думка, — погодився він. — Ой, гм, а чи мене запрошено?

Вона здивовано зиркнула на нього:

— Певна річ.

— От і добре.

Ось тобі знову це машинальне «певна річ». Божевільне припущення, що він буде поруч, хай яке майбутнє їй даровано.

Вона не знала, чи це виснажливе напруження, чи щось більше, але тривожне відчуття переслідувало її решту ночі. Можливо, то було лише нервове збудження, через те що вона нарешті допалася до кави вперше за два дні.

Вона здивувалась, що за сім годин, коли сонце вже стояло високо над обрієм, вони дістались усамітненої хатини без жодних неприємностей.

Деніел лише двічі схибив із поворотом — дивовижно, зважаючи на те, що він не був у хатинці з десяти років, — а позаяк вони їхали вже, коли сіло сонце, усі шляхи були порожні. Отже, ніхто не повідомить у поліцію, що бачив поблизу броньоване авто.

Вона тимчасово поставила машину за осібним гаражем. Деніел перевернув кілька каменів біля нижчої сходинки на ґанку, перш ніж нарешті знайшов пластиковий пакет. Добувши захований у ньому ключ, зійшов угору ґанком, а Ейнштейн — за ним слідом.

Алекс стояла перед будиночком із брусу — з червоного кедра, у вигляді літери А, чарівним, незважаючи на свідчення того, що його було