Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

Розділ 46. Тім. Побачимось.

Просто не міг бачити цю набундючену пику. Думає, що увесь світ біля його ніг і кожне серце навколо має належати саме йому. Але ні чорта це не правда. Не можна ось так за помахом чарівної палички закохувати в себе чужих дівчат. Звісно, Айлін також не ангелочок. Сам бачив, що вона потягнулася до нього першою, але ж і він не сидів там просто так. Та й раніше щось вони надто часто поруч крутилися. Може то взагалі я таке дурне, що повірило в нашу з Айлін казку?

Повертався до кімнати з численними баночками й геть не розумів, як бути далі. Можливо злегка й погарячкував, нападаючи на холєрика. Все ж ніколи до цього не практикувався в реальному, а не книжковому бою. Але вийшло досить непогано. Ніби до цього не раз обороняв кулаками свою письменницьку гідність. Що дійсно варто було зробити вже не раз.

Звісно, побитися то побився, але й без слідів сам не залишився. Довелося заскочити за інгредієнтами на кухню. Вже й без сторонньої допомоги дістав усе потрібне. Не хотілося бачити Мехмета. Знаю бо, що це така ж продажна собака, як і всі інші. 

От зовсім не розумію, чому для всіх статус завжди на першому місці. Ніколи цим не страждав і не збираюся. Хоч і хочеться. Дивно… Зараз починаю розуміти Кульбабку…

А от ніби й він попереду. Я ж чомусь сховався за численними занавісками, вже шкодуючи, що накинувся на Валєрика. Таку пику зіпсував. Дізналися б про це його шанувальниці… До речі, а он і одна з них. Айлін власною персоною йшла коридором. Красива, сяюча. Навіть у найпростішому одязі вона вже була королевою і готовий був пробачити їй цієї ж миті, якби не… Айлін зайшла прямісінько до Валєриної кімнати.

Минула хвилина, дві, п’ять, десять і все ніхто не з’являвся назовні. Та вони знущаються?! Вже зовсім не ховаються практично. Навіть не було жодного бажання з’ясовувати, що ж буде далі. Й так вже достатньо набачився. Тому просто йшов до кімнати, намагаючись викинути з голови цих зрадливих людинок, яким було байдуже на всіх. 

І добре я, але ж Уля… Вона на таке не заслуговувала. Така щира, добра й прекрасна не лише зовні, а й у всіх своїх вчинках. Дивно, здавалася не менш ідеальною, проте з голови не міг викинути кляту Айлін. Вона залізла навіть у ті нікчемні прогалинки, що завжди пустували, звільняючи місце для сюжетів до нових книг. Але через дівчину не міг вже думати ні про що інше. Швидше просто існував, пливучи за течією. Не бажав зупинятися ані на мить. Навіть якщо вдарявся пальцями ноги об кутик ліжка. Скрикував від болю, але продовжував йти, дурнувато посміхаючись. 

Чому ж? Бо нарешті відчував щось нове. І так хотілося цього, що проживав годину за годиною не зациклюючись ні на чому навколо. Навіть Лінду з Клінтоном відправив у навколосвітню подорож, щоб і там не можна було застрягнути. Аби не повторили моїх помилок та не опинилися як і я – на острові, поруч вже із двома ненависними людьми. Але й водночас коханими. То я про Айлін, звісно. Хоч і Валєрка ще нічого собі. Особливо коли його синці нарешті стухли. 

Оминав їх щодня, намагаючись навіть зайве не показуватися на очі. Просинався на годину раніше сніданку та швидко збирав собі кошик на день, вирушаючи то до скель, то до руїн. Хоч вони й нагадували про Айлін, але було значно важче бачити її там, на території готелю. Та ще й чомусь вона завжди була десь поруч з ним. Ну а зі мною часто крутилася Уля. Проте ми не як та парочка. Нас навіть друзями складно було назвати. Якщо й були поруч, то в основному просто мовчали. Вона намагалася забутися в музиці, а я в пекельних думках, з яких  хотів витягнути хоча б щось про книгу, яка маленькими крочками рухалася далі.

Ще в перші дні після того, як Валєра викинув назад до озера останню нашу спільну підказку, вирішив, що не збираюся більше бігати по цьому дурнуватому й водночас такому чарівному острову. До одного місця це все. Надто тупо й безглуздо. Справжньому письменнику вистачає однієї пригоди, щоб описати сотню, а не сотня, щоб описати одну.

Та й запал інших також почав згасати. Якщо Макс і намагався спершу витягнути кудись Улю, то вже зовсім незабаром здався й сам почав протестувати проти нікому не потрібних випробувань. За ним приєдналися й інші. Лише один ніби професор зі своєю напарницею й продовжували досліджувати острів. Але то вже було більше суто для них, а не щоб познаходити нікому не потрібні підказки чи яскраві відчуття.

Карім спершу бушував, хоч це навіть мене з Улею розсмішило. Вискакував собі, репетував. Я б сказав – влаштував цілісіньке шоу, глядачем якого я з радістю став. Але однісіньке слово Айлін і його запал згас так само різко, як і з’явився. 

Більше я його і не бачив. Хоча й мене мало хто зустрічав. Зраночку виходив з готелю й повертався дуже пізно, часто замикаючись в кімнаті на цілісінькі дні. Процес написання захопив з головою, вибиваючи все зайве і здавалося б таке непотрібне…

Насолоджувався спокоєм і самотністю по максимуму, навіть не розуміючи, покарання це для мене чи подарунок. Можливо взагалі не варто було зв’язуватися з Айлін і своїми вчинками вона мені насправді допомогла? Але ні. Без неї життя було геть не тим і чим більше днів минало, тим частіше ловив себе на думці, що хочу знову пригорнути її до себе та вдихати неземний аромат її каштанового волосся. Та просто ні до кого не відпускати.

Але звісно, лише в думках, бо насправді з дня у день навіть віддалявся від таких бажань. Ставав гіршою версією себе, посилаючись на дику спеку. Під очима вже залягали незмінні темні кола, шкіра здавалася висохлою, а губи давним-давно потріскалися просто через те, що не хотілося підіймати свій зад від ноутбука та йти по воду. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍