Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

– Вибач за це… – легенько торкнулась червоної щоки, аби не зробити боляче. – Спершу подумала, що ти все розповів…

Попри біль, Валера таки зміг здивуватися й навіть всміхнутися розбитою губою.

– Айлін, я за слова відповідаю, якщо ти не помітила досі. Та, на жаль, існують люди, яким зажди буде потрібен привід без пояснень, аби зробити те, що їм хочеться…

– Сильно болить? 

– Хочеш перевірити? Якщо так, то можеш десь знайти Тіма або Уляну. Хоча не думаю, що на тебе в них рука підійметься. Тому будеш винна мені.

Я з підозрою примружила очі.

– Ти зухвалий негідник, Валеро.

– Іноді й таке потрібно мати в арсеналі, зірочко.

Бачити його посмішку було трохи легше, ніж коли він був сповнений люті. Мовчки спостерігала, як він підійшов за кавою. Оцінила кожен синець, який був результатом Тимурової злості.

– І що ми будемо робити? – запитала я, опустившись на ліжко.

Валера зробив ковток кави, але скривився. Мабуть, була загарячою для рани на губі.

– Нічого.

– Взагалі?

– А що ти чекала, Айлін? Що я знову нариватимусь на дурня? Ні, дякую. То тепер твій дурень, то ж і ти з ним розбирайся.

– Але ж… 

Побачивши мою розгубленість, Валера пом’якшив свій погляд. 

– Айлін, як виявляється згодом, іноді люди не варті, щоб для них щось робили… 

– Не всі ж однакові.

– Можливо, але результат бачиш на мені, – він показово обвів в повітрі своє обличчя рукою. – Я теж маю гідність, Айлін, яка страждає через твої, до речі, рішення. Хотів допомогти баклану повірити в себе та чогось досягнути в його вбогому житті, а він знову напартачив. Більше не хочу бути чарівником для тих, хто цього не цінує.

– Що ти маєш на увазі? 

– Я принципово не хотів читати Тімові книги. Але зробив виключення. Помітив, що після того, як ми перетнулися з ним вперше на конкурсі, він починав писати краще. Досі не розумію, чому саме так впливав на нього, але саме наше протистояння як чарівний копняк для нього. Я дурень, якому не байдуже, щоб хтось отримав свою мрію… Принаймні був таким. Тепер досить.

– А як щодо мене? Хіба твій дурник не хоче ще мені допомогти?

З надією подивилась на нього, перебираючи від хвилювання пальцями. Валера щиро здивувався, а вже потім розсміявся. Сподівалась, що це на добре.

– Айлін, той дурник, закликає мене плюнути на все й покинути цей острів, щоб нікого з вас більше не бачити.

Він з такою іронією це вимовив, що стало аж ніяково. Принаймні сподівалась, що це він так жартував. Підхопилась на ноги й зробила кілька кіл. Так буде не чесно.

– Ти не можеш так вчинити, Валеро! – я гордовито підвела підборіддя, на що Валера ще більше здивувався та розсміявся.

– Айлін, на мене це не діє. І так, я не вчиню, бо мушу довести справу до кінця. Та й на тебе тепер без сліз не поглянеш.

Він підвівся з крісла й підійшов до мене. Відгорнув з мого обличчя неслухняні прядки. Вперше за кілька днів помітила, що відколи закрутилось все це з цими хлопцями я ніби ставала простішою, як вони.

– Так жалюгідно виглядаю? – уточнила тихесенько.

– Ну не те щоб, але вся твоя захисна броня не така вже й міцна, як ти подавала спочатку. 

– То це означає, що допоможеш мені?

– Якщо вже вліз у санки, то мушу їх тягнути… – сміючись промовив він, обійнявши. – Щось придумаємо з бакланом. Але не раніше, ніж коли я вгамуюсь, бо покараю його при першій же нагоді, хай-но тільки трапиться мені знову під руку. 

Злий, а такий милий насправді, навіть пухнастий.

– То може і з Уляною я тобі допоможу?

– Ні.

– Але чому? – відсторонившись, я глянула на нього.

– Тому, що вона свій вибір зробила, тоді як могла принаймні дати шанс розібратися в непорозумінні… Та вона не прийшла, коли я три години чекав… Словом, свої проблеми я звик вирішувати сам, Айлін.

– Але я хочу віддячити…

– О, ні! Пожалій мене, Айлін! Дай хоч та дяка, що вже є, хай загоїться!

Хотілося стукнути його, але вистачає побоїв.

– Нестерпний. 

– Знаю. Ти теж.    

– А коли ти запросив мене на побачення… – невпевнено почала я, подивившись на нього. – Чому ти не прийшов?

Валера всміхнувся, навіть здалося, що з нотками суму.

– Я прийшов, Айлін. Але був третім зайвим.

Ось чому він поводився так дивно… І все щоб… 

– Але я не розумію…

– Айлін, ти ще багато чого не розумієш. Інакше б не закрутила всього цього. Що було, то вже пройшло, а тепер би не проґавити того, що ще не зіпсовано.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно