Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

малейшеє – і шльопну на мєстє. Нє люблю, кагда балуются. Іді уж па-харошему.

І я пішов по-«хорошому», прибитий, нещасний, знемощілий…

Серце огорнула така скорбота, така смута і безнадія, що все було немиле та байдуже. Здавалося, не вразився б і не здрігнувся б, якби чекіст раптово скрикнув: «Стой, стріляю, умри тут…»

У болях вимріяний, щасливий кінець утечі наближається до трагічного кінця. Життя втрачене – очевидно. Я впав цілком на дусі. Пішли намарне всі дотеперішні страждання. А що в майбутньому?..

І мозок буйно малював жахи нескінченних етапів, знущань, тиранських допитів, голодно-сухий пайок, вошиво-заразні карцери, болотно-ледові підвали, душні ізолятори, нелюдський режім, каторжанську працю, довічне заслання…

А може смерть-розстріл відразу, після першого суду-допиту?..

Смерть… Однаково – чи так, чи так!.. То чи ж варто йти до неї такою довгою, мученицькою дорогою етапу? Хіба не краще лягти зразу… тут… від одного пострілу?.. Не піду… хай…

І враз урвав ходу, ледве-ледве коливаючись.

– Єй, паря, шібче тяпай, чтоб на зорюшкє да к станції наспеть та, – дулом револьвера підштовхує чекіст.

– Сіл нєт, таваріщ, не магу. Пусть атдахну, – говорю болісно спокійно, не чуючи стусанів, і сідаю, не знаючи, пощо й для чого.

– Віш, паря, нє расчітал паров своїх та. Думал, набось, что ета тє на лужайке удрать ат бабушкі, ан ано віш нє то. Ліш крепкой мужік на пабєг дерзать імєєт право. Усявлон, набось, глаза имеет больна зоркія да ногі вочінно шібкія. Єнтіх слабодухіх ловім, как циплят. Ну, паря, паднімайсь, тяпай, как можеш. Уж нє ганю, лєшой с тобой. Тяпай, как можеш. А то чей еще в дароге падохнеш. Не вигадна мне.

Чекіст, понадіявшись на мою безсилість, поклав нагана у футерал і йшов услід за мною, посвистуючи мотив Інтернаціоналу.

Не знаю, звідкіль у мене взялась відвага й сила спробувати щастя. Зануртував, мабуть, інстинкт «не падай у відчай». Я спотикнувся, – оглянувся раз, кашлянув другий, мацнув у кишені, а за третім разом порснув чекістові межи очі повну жменю махорки і скоком-брохотом дикого тура цибнув у рів, борснув водою на врем’янку й за мить сховався в лісі, оглушений кількома стрілами.

Летів, як підстрелена зебра, крутив у напрямку, рвався якнайбільшими скоками…

За годину шаленого лету впав перехопити дух. Трясся пропасницею, аж серце надривало…

Відсапнувши, зорієнтувавшись у напрямку, пустився знов…

Два дні йшов понад врем’янку, далеко оминаючи станції, будки й хутори.

Під ногами сухішає. Голод морить однаково, але бадьорість зростає, темпо ходи збільшується. За чотири-п’ять нічних годин проходжу 25 – 30 км, женусь, як на весілля. І лютий – страх, як саме в ці сприятливі години попадається на дорозі станція, чи місток.

Іду пізненько ввечері, перечислюючи кроки 579 кільометра. Ловлячи такі шуми верховіть, ураз підхоплюю якийсь далекий шалений рев. Прискорюю ходу, прислухаюсь, – рев-вереск голоснішає…

Пустився підтюпцем, ніби настигаючи цей шум, – вереск наближається, виразнішають гуки. Пробіг на весь дух, спинився, притаївсь. Збагнути не можу, – що таке? Чи людські непритомні крики болю й розпачу, чи звірячий рев?..

Іду повільніше й роздумую занепокоєний. Невже вовки?.. Чував ще в Усевлоні, що на півночі вовчі отари, під час сказу на них, роблять напади на людські оселі й нищать, загризають все живе на хуторах, коли вчасно люди не організуються. Невже це вони?..

Біжу ще з кільометр і спиняюся заглушений новим припливом вереску. Падаю до землі, напружую слух. Людські скажені вигуки… Хапаю вухом кожний звук. Розрізняю голоси чоловічі, жіночі… Аналізую тони – не чути в них благання, мук. Скоріш вони подібні на викрики розшалілої п’яної юрби… Що за мара?..

Пробіг ще трохи, став і… Біс би вас побив! Вухо ловить виразні мотиви пісні:

Я с Парашей, а ти с МашейПайдьом в сєно пагулять.Там с Парашенькой і МашейБудем в маменькі іграть…

А хор, як з велетня органу, як табун медведів, разом нахоплений на спис, підхоплює несамовитим криком:

Ех ма – ух да на,Ех Параша, ей да Маша,Будем в маменьки іграть…

Крики-ревіння безсоромних слів гремлять з десятків сильних горлянок і, відбившись грізно-шумливою луною об лісову густу темряву, перелякують у сні нічний спокій. Пісню-вереск дробить пронизливо-шпарке свистання. Її підсилюють звірячо-вовчі гуки, вистукування. Гармошка, захрипаючи від снаги перекричати це несамовите ревіння, ледве здолає подавати одинокі рипи й заглушується в людськім ревінні.

І садистична вакханалія не вгаває: то переходить в горлато-верескливе сольо, то розкочується масовим гураганним гуком-приспівом, сповняючи повітря диким ревом та навіваючи страхи на незнавця цих «хороводів».

Я спинився й слухав «хоровод» не без цікавости. На мент здавалося, що я в країні дикунів. Ввижалося, що дикі прапрадіди встали з гробів і справляють свої криваві хороводи. Бо ж це той самий вияв звіриного запалу, той самий рев крови, ті самі тризни, регалії, лише з незначним підміненням змісту. Ось вона, справжня, повно-кровна московська культура й цивілізація «великого призванця»! Ось вона в повній чистоті, вивернута «нараспашку», природа й дух тих, кого насилують перепинити закономірний хід історії і в невблаганний диктаторський спосіб примушують будувати світові новий рай-устрій, зламавши, пацифікувавши слабших…

Набридло слухати крик крови дикуна: час дорогий. Звернув у багна, минаючи розшалілу людську отару. І який лютий був на цей проклятий «хоровод», чалапаючи в болоті…

Ступаючи по шпалах, я ще з годину вислухував гуків та розбещено-садистичних слів людини-звіря. Цікаво, як клясифікують червоні диктатори таку форму розваги «нової, соціялістичної» молоді, і який це ступінь піднесення «соціялістичної» культури?..

Відчуваю голод, острий, нестерпучий, а це пригноблює настрій, збиває темпо ходу. Виглядаю хутірця й відважуюсь конче зайти.

Аж бачу – йде шпалами високий рижий дід-кацап у кольористім одягу. Проліз на залізницю, пильно вдивляюсь. Борода, одежа не штучні – значить, не чекіст.

– Дєдушка! – гукаю тихо, страдницько. – Нєту тє хлєбца продать та?

Добрий дедушка перелякався, як глянув на мене милосердно скривленого, заболоченого, порепаного, опухлого й звироднілого від хронічного перестраху.

– Нєту те, радімай, – відповів дедушка спровола. Але, розглянувши мене пильніше, став, поклавши коло себе пилку:

– Чай, нє сявлонєц будяш? Бяглєц Салавєцкой та? Гаварі смєла, нябось, нє видам та, – дивився щиро, співчутливо.

– Так, дєдушка! – признався я, як перед Богом. Пронизав дідів сердешно-щирий погляд і розмова.

Він зняв «кузовку» (плетену торбу) і став розв’язувати:

– Бедной народец. Здалєча малай будя та?

– З України, дєдушка.

– А, аттєлєва мнагіх вивезлі єнті рагатиє. Ох, раскамунілісь, чтоб їх лєшой парєзал… На малой, кушай ва здравіє.

– Спасіба, дєдушка! – жадібно вхопив я добрий шмат давно невиданого житнього хліба і мало не розцілував високо-благодійного для мене дєдушку.

Притуливши до серця неоціненний клад-хліб, піднесений ступав на врем’янку.

– Слиш, малай, а малай!

Обертаюсь до дєдушки.

– Гляді, паря, на станції астарожней. Рагатиє там востра пасматрівають. Ноніча на зорюшкє траїх задяржалі. Павязалі гаремичних да й павезлі. Гляді востра!

– Спасіба, дєдушка, – низько кланяюсь добрячому дідусеві.

Незабаром довелось зустрінутись ще з одним дідком.

Іду вночі зарослою врем’янкою. Опинився перед мостом. Оброшений, як вівця, змерзлий за трьох циганів. Став перед річкою, не знаючи, що робити. Лізти вплав –