Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

– Покійник Сидір. Втопився бідолаха, – зітхав Степан, насуваючи козирка. – Спочиньмо, – сідає на пень при дорозі, перев’язує руку й продовжує: – Трапився нам міст: коло нього будка, а звідтіль кашляє якась чортяка. Боялись лізти в руки, бо одного разу патлатий кацапура з мосту гнався за нами верст зо три. Спустилися на беріг. Річка широка – не перескочити; пускатися вплав небезпечно: вода жене, як скажена, до того ж Павлик не вміє плавати. Пройшли берегом, а річка ширшає, переправи ніякої не видко, й місцями калабані в мочариську. Лиха годино! Що робити? – Пливімо, візьмем Павлика під руки, – радить Сидір. – Не совайся, – перестерігаю його, – бачиш, як крутить, пінить, – а він божиться, що перепливем. Пройшли ще з верству – ніякої надії, – річка завертає на північ. – Пливімо, що Бог дасть! – рішає Сидір. Ще я не збив його, як він шугнув у річку попробувати глибину. Вода шарпнула ним, кинула на другий беріг, звідтіль крутнула на середину…

– Сид… – верескнув Павлик, а за Сидором тільки бульки виступили. За хвилю він вигулькнув, щось буркнув, і вода залила, жбурнула під той беріг. Нещастя! Лечу за ним, та куди там? Ми зробимо два кроки по болоті, а він вигулькує від нас щоразу далі. А то й зовсім не стало. Біжимо, запихуємось – не видко. Нарешті виплив, та… неживий… вода, як тріскою, крутить ним на всі боки. Ми бігли приголомшені, хотіли хоч трупа витягнути; з годину бігли вже сухішим берегом, зачіплювали, тягнули тичкою – не можна. Виплакались над водою й вернулися до мосту. Дочекались ночі й стовпами попід міст щасливо перелізли.

– І довго вже в дорозі?

– Хто зна. Якраз тоді зліз другий сніг. Мабуть, вже зо два тижні.

– Що ж ви їсте? – виймаю їм по куснику розмоклої «лєпйошки»[67].

– Раз випросили в залізничного сторожа, другий раз зайшли на хутір, і нас добре бабця бараболею погодувала, а третій раз хтось кинув шматок хліба з поїзду, як ми з-за рова вагони оглядали.

– А як не стає хліба, то ось наші харчі, – витягає Павлик з кишені жмут лободи, що росте місцями поміж залізничими шпалами.

Я скоштував – солодка, як наш какіш; у наших умовах вона їлась, як справжній десерт.

Три дні я з хлопчаками йшов і придивлявся їхній спритності. Вони зуміли прекрасно пристосуватися до гірких умов та небезпек: хитро й спритно улаштовували з ріща постелю, розводили скоріше, як я, вогонь, ділилися крихіткою хліба і турбувались один одним, як заприсяглі на мечах історичні побратими.

Було й розважно з ними: говорили по черзі всю дорогу. Павлик як не плакав, розповідаючи останні години смерти матусі в бараці, то жваво й щиро розповідав, як виділили їхню сім’ю на виселення зате лиш, що батьки не віддали Ірини за секретаря сільради; як їх виводили з села, як поневірялися вони в теплушці[68] під час півторамісячного етапу до Вологди, як мерзли діти коло матірних грудей, як в їхній теплушці шість днів їхали три мерці – двоє дітей і старенький дядько Овсій з Баришполя на Полтавщині… Степан говорив твердіше, похмуріше; він кожну майже думку чи подію закінчував: коли б мені добратися додому! Я їх спитаю, за що вони нас з дому вивезли. Я не забуду «висєлєнія». Я Котика (голову сільради) спитаю – чи батько мій куркуль, чи Котик хабарник, душогубець?! Я… – тут він не докінчував, скліпував очима й насував козирок.

Коли їм Господь пощастить урятуватись, дістатися додому, то виростуть з них люди незвичайні. Не зникне в їхній пам’яті ні ця дорога, ні теплушка, ні дитячий городок. Їх не випечуть з отруєної крови ніякі земні блага. Вони про це нагадають і за півстоліття, вони не зможуть не помститись…

Та не знаю, чи дістанеться Павлик до рідної Нерубайки, чи перекаже Іринці, де мамчина могила, і чи спитає Степан всемогучого сільського владаря Котика, за що він вивіз чесну, трудящу сім’ю Панасюків у нетрі, болота, за 4000 кільометрів від рідної Попівки?..

Третього дня опівдні проходили ми перестанок.

– Піду випрошу хліба. Вморився. Лобода нудить, – зажадав Степан.

Я заперечував, збивав, бо небезпечно, але Степан був упертий:

– Не бійтесь, дядьку, до рук не вскочу, не першинка. А якби й цапнули, то сила є випорснути. Сидіть тут, а якби я забарився, оббігайте кругом перестанку й виглядайте мене так за верству вперед. Я буду пискотіти по-пташиному.

Степан пішов крізь зрублені стоси до крайньої хатини, а ми з Павликом сіли очікувати в ласій надії, що покуштуєм хліба.

Не довго барився Степан: не встиг я вилити води з другого черевика, а Павлик не забрав ще й з одної штанини вошей, як Степан біг тропою підтюпцем і здалека вимахував нам буханцем.

Вже був він від нас недалеко. І враз:

– Малєц, а малєц! – крикнуло з опалу.

За ним гнався здоровий кацапчук.

– Тік… – штовхнув я Павлика і цибнув з місця.

– Стой, смарчок, стой, падстрєлю! – кричить-гасає кацап.

– Павлику! – кричу, оглянувшись, а він товчеться на місці, витягнувши руки до Степана.

– А, бальшой бандіт! Стой, лешой… – і бахнув з револьвера.

Інстинкт рятунку власної шкіри переміг почуття до нерозважного Павлика. Я вскочив у гущавину.

Оббіг півстанок, зупинився на умовленій верстві, оглядаюсь і прислухаюся – ніде нікого. Тихо… Невже попалися?..

Вискакую на врем’янку, визираю, присідаю, очікую до вечора – нема…

Мабуть, попались бідолахи. А може пустять, змилосердяться над невинними, нешкідливими дітьми…

Всю ніч виглядав я своїх милих подорожників, та даремно: побачити їх не довелось.

І не раз під час дальшої дороги згадував я про Павлика Демченка й Степана Панасюка, припускаючи й відгадуючи, який їм доля постелить шлях? Чи задубіють десь у мокрім підвалі, сконають на тиф у бараці, помруть з нудьги на «виселенії»? Чи врятуються, зміряють дитячими ногами щасливо цей кількатисячкільометровий хресний шлях, доберуться на рідну Кременчуччину, виростуть вогняними месниками за страждання, і зміцнівши, вчинять над виновниками гідну розправу… помсту?!..

Іду вночі самотний просто шпалами. Зморений, виголоднілий до краю. Ішов, згорбившись, думаючи про… чого тільки не думалось тієї мученицько-небезпечної дороги? В спокою, в розкоші, в достатках такі речі не йдуть до голови. Жахи, страхіття переплітались з радощами, малювались картини щасливої зустрічі з рідними, життя на волі… А може піймають?.. Ізолятор, катування… довічна каторга… не доведи Господи…

Здрігнувся від уяви, підняв голову і… Боже… Напроти мене в десятьох кроках чоловік…

Боже!.. Кольнуло мозок… Що робити? Тікати? Пізно… нема сил…

У конвульсіях затормосався, урвавши ходу. Перед очима засвітились червоні ромбики й наїжений злорадний погляд чекіста. Закляк, утратив помисл, як перед носом застирчало дуло нагана:

– Ну, братішечка, папался? Давно уж тебя наджідалі. Паварачівай педалі. Пойдьом, падсушішся.

– Таваріщ, дак ви же нє знаєте, кто…

– Брось, братішечка, арапа запущать! Відать по ряшкє тваєй пацарапаной. Паварачівай беза всякіх гваздєй. Да сматрі,