Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

ГЛАВА 51

З одного боку, в Розломі має знаходитись ворог. Хіба Еллінге дав би йому вирватися?

З іншого... саме Сольгард змушував би мене йти. Ось так, як він зараз гарчить і лається, і поливає своїх паладинів такими словами, що мої незвичні вуха вже палають.

І, ухилившись від одного чоловіка, я кинулася до іншого. Того, який відчайдушно бився з липкою поганню, і навіть руку з неї вивільнив.

– Ні, Іві! – ринув він, але я, не довго роздумуючи, схопилася за долоню.

Тіло ніби пробив розряд. Сила Прада заструмила, зливаючись із синім Маньє і, мабуть, моєю Іньє. По волоссю прокотилася райдужна хвиля. Біль пронизав живіт, серце, я закричала, але щосили вчепилася в руку чоловіка, ковзаючи ногами по нерівній кам'яній підлозі.

– Відпусти, не чіпай! – гарчав Сольгард.

Паладини чомусь застигли біля дверей, наче їх відокремлював незримий бар'єр. Волосся горіло різнобарвністю їхніх Маньє, драххи бурхливо жестикулювали, щось вигукували, але не могли зробити і кроку всередину.

А я відчайдушно, самозабутньо тягла чоловіка на себе, але тільки відчувала, як енергія йде, витікає з татуювання, з вен – до нього і далі, туди, в чужий простір. У Хаос.

Другий Еллінге кинувся на паладинів. Хтось із них ринувся назустріч, чекаючи, поки чужинець, що прийняв вигляд Намісника, наблизиться до незримого бар'єру. Рвонув хірра на себе, вибиваючи за ту лінію, яку вони не могли перетнути.

Це було так прикро. Вони стояли зовсім поруч, але в них не виходило потрапити сюди – де здатні перебувати лише ті, хто контролюють Прада. Вже паладинам би всяко вистачило сил витягнути Еллінге, але...

Але все, що змогли – це обернутися і розпочати бій з хірром. Там, на сходах, за межами зали. Розносячи вщент фундамент Вежі, вибиваючи величезні пробоїни.

Мені раптом згадалося, що у драконячому вигляді вони не визнають навіть своїх ніатарі. Розуміла, бачила чужу холодну красу та частку роздратування, яке вони відчували до нас. Людей. І не могла звинувачувати їх за це.

Тепер я по-іншому дивилася на драххів. І на людей також.

Дракон, який привіз мене сюди, відволікав хірра, і зараз цього було достатньо. Навколо нього лилося яскраве рожеве світло – світло його Маньє. Хірр теж збільшився, перетворився. Схопився з противником щосили.

Поруч виріс зелений. І ще жовтий.

А більше я нічого не бачила, тому що Еллінге єдиним неймовірним, нелюдським рухом рвонув до мене, звільняючись із липкого павутиння.

– Іві, – шепнув, важко дихаючи. – Ти що тут робиш? Для чого сюди прийшла?

Я подалася до нього, але він відступив, забираючи руку:

– Не торкайся. Тобі не можна.

Еллінге виглядав... дивно. Волосся посвітлішало, по шкірі вилися срібні візерунки. Він сам майже світився, ніби віддаючи це світло кудись... Розлому.

– Чому... ти там?

– Ти ж знаєш. Я тримав прохід. А зараз... почнеться. Ти маєш піти, Іві. Розумієш? А я маю виконати свій обов'язок. Закрити, спаяти цей пролом на найближчі роки. Щоб ти... жила. Разом із моїм сином.

Я кивала у такт його словам, коханому голосу, але вже майже не чула.

– Витрись, Іві!

Долинуло як крізь вату. А я дивилася, дивилася на переливи кольорової енергії, і вона більше не здавалася чужорідною. Рідною швидше. Близькою. Давно втраченою.

І там, усередині, з'явився ще один Сольгард. Посміхнувся. Простягнув мені руку.

– Іди до мене, Іві, – прошепотів. – Ти мені потрібна. Я так давно чекаю на тебе...

– Ні, Іві, не торкайся! – тутешній Сольгард так само стояв на крок у стороні. Я вже заплуталася, хто насправді мій чоловік. Нічого не розуміла. Нічого не могла усвідомити.

Нікому не можна торкатися Розлому, згадалося. Тільки Намісники достатньо сильні, щоб витримувати його силу.

Але як тоді я тут опинилася? Я мушу зараз перебувати там, з паладинами... за невидимим бар'єром.

Або з ніатарі не так? З ніатарі, які досить сильні, щоб народити спадкоємця Наміснику Ерсе.

Навряд чи вони мали можливість з'ясувати це. Батько Еллінге загинув набагато пізніше за свою ніатарі. Вже виростивши і навчивши сина. Я бачила записи, де він грав та займався з маленьким Сольгардом.

Хто ж із них справжній Намісник? Той, хто стоїть збоку, так і не обійнявши мене? Або той, хто посміхається попереду, дивлячись із такою надією.

А за ним – усміхнені обличчя дівчат. Чужих, величних, вродливих. Драконеси та їх втрачена Іньє.

Вони манили мене. Звали мене до себе. Чекали.

– Шарс! – лаявся Еллінге збоку, кидаючись до мене. Схопив за руку, смикнув на себе. Розгорнув голову за підборіддя: – Що ти бачиш? Іві! Не дивись туди!

– Іньє... – пробурмотіла я.

– Так. Вона вже давно вся там.

– Іві! Іві! Ілес... – кружляв навколо жіночий шепіт, і обличчя чоловіка знову розпливлося, розтануло, я перестала бачити щось, окрім очей драконес. – Ми так давно чекали на тебе...

– Навіщо? – пробурмотіла я.

Чекали вони! Самі пішли, піддалися на спокуси Хаосу, і мене теж... Ну вже ні!

– Ви потрібні вашим дітям! – крикнула я, роблячи крок до свого чоловіка, намацуючи його тепло. – Ваші чоловіки вмирають. Ваших жінок давно вже не стало!

Немов у відповідь мені в обличчя вдарило яскраве світло. Мабуть, я впала. Відчула, як мене затягує у цю чисту, м'яку, однозначно жіночу енергію.

Десь заричав дракон – дико, несамовито. Еллінге! Мій чоловік, мій коханий, мій...

Усіма силами душі я смикнулася до нього.

Він тримав мене, кликав, тягнув на себе. І я подалася до рідних, широких грудей, мріючи притиснутися, відчути ще хоч раз. Адже я мчала сюди, щоб допомогти йому. І бути поряд...

Тіло боліло, ніби розривалося зсередини. Сольгард гарчав щось нечленороздільне про шарсових храмовників.

Очі вихопили склепіння Вежі, цілі брили, що вилітали з проломів у стінах. Зверху сипалися камені та перекриття.

Зіниці в синіх очах мого чоловіка раптом стали подовжуватися, сам він рости, перетворюючись – це останнє, що я запам'ятала, перш ніж знепритомніти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍