Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

чорношкірих воїнів та білого, що йшов попереду, то враз наче не ті стали. Коллі й фокстер’єри нетямилися від захвату, а вівчарки й датський дог, хоч були не менше раді поверненню свого пана, виявляли радість стриманіше. Кожен пес, своєю чергою, обнюхав Меріем, яка не виказала ані найменших ознак страху.

Вівчарки наїжачилися і загарчали, вчувши звірячий дух її вбрання; але коли вона поклала руки їм на голови і щось півголосом промурмотіла, очі собак напівзаплющилися, пащеки щасливо вишкірилися. Чоловік, дивлячись на них, і собі усміхнувся, — адже ці хижі створіння дуже рідко виказували приязнь до чужих. У якийсь дивовижний спосіб дівчина донесла до диких сердець собак звістку, що вона — теж їхня.

Тримаючи обабіч себе маленькими пальчиками вовчурів за гривки, Меріем підійшла до бунгало, де з ґанку привітно махала рукою жінка в білому, стрічаючи свого господаря. Тепер в очах дівчини з’явилося набагато більше страху, аніж у присутності чужинця чи хижаків. Вона завагалася — і запитально озирнулася на чоловіка.

— Це моя дружина, — сказав він. — Вона буде щаслива привітати тебе в моєму домі.

Жінка зійшла з ґанку на стежку й пішла їм назустріч. Чоловік поцілував її і, повертаючись до Меріем, щоб вона зрозуміла, сказав по-арабському:

— Це Меріем, моя люба. — І він розповів, як знав, історію безпритульниці з джунглів.

Меріем побачила, що жінка дуже гарна. Лагідний і приязний вираз не сходив з її обличчя. Вона більше не боялася, а коли закінчилася коротка розповідь і жінка підійшла, обійняла, поцілувала і назвала її «моє бідне нещасне дитя», щось відкрилося в маленькому серденьку Меріем. Вона сховала обличчя на грудях нової приятельки. Голосу, сповненого материнських інтонацій, Меріем не чула так давно, що забула про саму можливість існування такого голосу. Вона ховала обличчя на прекрасних грудях і плакала так, як досі ніколи в житті, — сльозами полегшення і радості, які годі було спинити.

Отак Меріем, маленька дика Мангані, потрапила зі своїх улюблених джунглів просто в людський дім, осереддя культури та цивілізації. «Бвана» і «Моя Люба», — як вона їх називала, бо вперше почула саме такі звертання, — були наче рідні батько й мати. Минулися дикі страхи, і вона впала в інші крайнощі — безмежної довіри і любові. Тепер вона згодна була чекати тут, доки не знайдуть Корака, або Корак не знайде її. Вона ніколи не полишала цієї думки — Корак, її Корак завжди був на першому місці.

15

А далеко звідси в джунглях, зранений і вкритий засохлою кров’ю Корак, роз’ярений гнівом і смутком, вертався назад по сліду великих бабуїнів. Він не знайшов їх на тому місці, де бачив востаннє, і взагалі на теренах, де вони звичайно мешкали, але, позаяк ці мавпи лишили по собі виразний свіжий слід, то врешті він їх наздогнав. Коли вперше зауважив їх, вони мандрували на південь, повільно, але невпинно, здійснюючи одне з тих періодичних переселень, сенс яких був незрозумілий бабуїнам і самим. Вартовий побачив білого воїна, який наближався до них з завітряного боку і попередив плем’я криком перестороги. Плем’я загарчало, забелькотіло; частина самців утворила коло. Матері нервовим вереском скликали дітей і разом з ними ховалися за спини своїх господарів і панів.

Корак гукнув короля, що, зачувши знайомий голос, повільно видибав наперед з поважним виглядом. Він старанно принюхувався, бо не дуже довіряв тому, що бачив. Корак стояв нерухомо. Він знав, що найменший порух може спричинити або негайну атаку, або, скоріш, панічну втечу. Дикі створіння найчастіш дуже нервові. Їх неважко довести до своєрідного істеричного стану, який легко переходить або в бажання вбивства, або в напад надзвичайної полохливості, — хоча це ще питання, чи дика тварина взагалі може бути боягузом.

Король бабуїнів наблизився до Корака. Потім обійшов його кругом — з гарчанням, мурмотінням і принюхуван-ням. Корак озвався до нього.

— Я — Корак, — сказав він. — Я відчинив клітку, в якій тебе було ув’язнено. Я врятував тебе від Тармангані. Я Вбивця Корак. Я твій друг.

— Хух, — промурмотів король. — Так, ти Корак. Мої вуха кажуть, що ти Корак. Мої очі кажуть, що ти Корак. Мій ніс каже, що ти Корак. А ніс мій ніколи не помиляється. Я твій друг. Ходімо полюватимемо разом.

— Корак не може зараз полювати, — відповів той. — Гомангані вкрали Меріем. Вони переховують її в своєму селищі. Вони не дають їй піти. Корак самотужки не може її звільнити. Корак звільнив тебе. Чи можеш тепер ти зі своїм народом звільнити Коракову Меріем?

— У Гомангані багато гострих палиць, якими вони кидаються. Вони пробивають тіла співплемінців. Вони вбивають нас. Гомангані погані. Вони вб’ють нас, коли ми прийдемо в їхнє селище.

— У Тармангані є палиці, які зчиняють великий гуркіт і вбивають з далекої відстані, — відповів Корак. — Вони були у них, коли Корак звільняв тебе з їхньої пастки. Якби Корак тоді втік, ти зараз був би бранцем Тармангані.

Бабуїн почухав голову. Самці його племені з’юрмилися довкола на шанобливій відстані. Вони мружили малі очиці, штовхалися, щоб краще бачити, або грабалися в довколишній підгнилій рослинності, щоб принагідно знайти якогось хробака, або сиділи, уважно приглядаючись до свого короля і дивного Мангані, який називав себе так, хоча набагато більше скидався на ненависного Тармангані. Король поглянув на старійшин свого племенг, наче питаючи поради.

— Нас надто мало, — промурмотів один.

— На гірських теренах є бабуїни, — озвався інший. — Їх там стільки, як листя на деревах. Вони також ненавидять Гомангані. Вони люблять битися. Вони дуже дикі. Попросімо їх піти з нами. Спільно ми винищимо всіх Гомангані у джунглях.

Він підвівся, наїжився і грізно загарчав.

— Оце інша справа, — закричав Корак, — але нам не потрібно бабуїнів з гір. Нас самих цілком достатньо. На те, щоб покликати їх, піде надто багато часу. Меріем можуть убити й з’їсти, перш ніж