Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

ми її звільнимо. Ходімо всі разом до селища Гомангані. Якщо ми мандруватимемо швидко, це не забере багато часу. А потім з гарчанням і гавкотінням нападемо на селище. Гомангані дуже злякаються і втечуть. Коли вони підуть, ми схопимо Меріем і заберемо її звідти. Ми не будемо вбивати, і не будемо вбитими — все, що Корак хоче, то це забрати свою Меріем.

— Нас дуже мало, — знову прохрипів старий мавпич.

— Так, нас надто мало, — луною озвалися інші.

Корак не міг їх переконати. Вони могли допомогти йому, і радо, але в свій мавпячий спосіб: їхній король у супроводі десятка охоронців має негайно вирушити до гір на переговори з гірськими бабуїнами. Коракові довелося погодитись. Усе, що він міг зробити, — це домогтися, щоб вони поквапилися. З тим король бабуїнів та десяток його охоронців і Корак вирушили до гір, покинувши напризволяще усю зграю.

Бабуїни, передчуваючи цікаву пригоду, помітно пожвавилися. Делегація вирушила негайно. Мандрували швидко, але для Корака це зовсім не було важко. Вони мчали по деревах з таким лементом, що якби попереду були вороги, то вони неодмінно подумали б: суне величезна мавпяча орда. Бо коли бабуїни мандрували зграями, то в джунглях ніхто не наважувався їм протистояти. Коли природа довкола почала змінюватися, а відстань між деревами стала значною, темп мандрівки спав, і вони принишкли, знаючи, що лева чи леопарда галасом не піддуриш, а на рівному місці жменьку бабуїнів вони враз помітять.

Два дні загін ішов дикими землями, з непролазних джунглів через відкриту рівнину до лісистих гір. Корак тут ніколи не бував. Для нього це була цілком нова країна, і здавалося, час лише радіти таким змінам, що заступили одноманітність джунглів. Але цим разом він не мав бажання насолоджуватися красою природи. Меріем, його Меріем була в небезпеці. Доки вона не звільниться і не повернеться до нього, він ні про що інше й думати не міг.

Коли бабуїни досягли лісу, що вкривав гірські схили, вони пішли ще повільніше. Час від часу тварини видавали жалісливі і закличні звуки. Потім замовкали і прислухо-вувались. Нарешті здалеку долинула відповідь.

Бабуїни все рухалися вперед на голоси співплемінців, які можна було розчути прислухавшись. Так, подаючи гасла і слухаючи, вони дісталися зовсім близько до своїх, що їх сила-силенна, як помітив Корак, вийшла назустріч. Коли нарешті він побачив бабуїнів гірської країни, то не повірив своїм очам.

Просто від землі перед ним зводився щільний мур цих мавп, що суцільними гронами звисали з кожної гілляки, — скільки лиш дозволяла вага. Мур повільно сунувся, видаючи пронизливі жалісні звуки, що означали гасло наближення, а за ним, зразу за спинами передніх, геть у Далечині, куди ледве сягало Коракове око, виростали нові суцільні мури їхніх товаришів. Їх були тисячі. Корак не міг навіть уявити, що сталося б з їхньою маленькою делегацією, якби щось несподівано викликало гнів або страх бодай одного з цих тисяч.

Але нічого такого не сталося. Двоє королів взаємно і згідно зі звичаєм ретельно обнюхали один одного. Обоє лишилися задоволені тим, що вчули, і кожен почухав іншому спину. Почалася розмова. Кораків приятель пояснив причину їхнього прибуття, і вперше Корак став перед очі цілого загалу. Досі він ховався в кущах. Подиву бабуїнів не було меж. Якусь мить Корак гадав, що його розірвуть на шматочки; але більше він боявся за Меріем. Якщо він помре, то ніхто не зможе їй допомогти.

Тим часом двоє королів угамували збудження своїх, і Коракові було дозволено наблизитись. Бабуїни повільно обступили його, обнюхуючи зусібіч. Коли він заговорив їхньою мовою, вони були надзвичайно і приємно здивовані і уважно все вислухали. Корак розповів про Меріем і їхнє життя в джунглях, приятелювання з усією мавпячою спільнотою — від маленьких Ману до великих мавп Мангані.

— Гомангані, які забрали від мене Меріем, ваші недруги, — казав він. — Вони вбивають вас. Бабуїни з долу надто нечисленні, щоб повстати на них. Долішні розповідали, що вас дуже багато і ви дуже хоробрі, що вас — як травинок у степу або листочків у лісі, і що навіть слон Тантор боїться вас, такі ви хоробрі. Казали, що ви будете щасливі піти разом з нами на селище Гомангані і покарати тих поганців, а я, Вбивця Корак, заберу назад свою Меріем.

Король мавп надувся і напівпідвівся, — досі він сидів навпочіпки. Його підлеглі й собі попідводилися. Вони були задоволені і під’юджені словами цього дивного Тармангані, який називав себе Мангані і розмовляв мовою волохатих пращурів людини.

— Так, — сказав один з них, — ми, горяни, славні бійці. Тантор боїться нас. Нума боїться нас. Шіта боїться нас. Гірські Гомангані щасливі, коли ми проходимо повз них і їх не зачіпаємо. Я власною персоною готовий іти з тобою в селище Гомангані, які живуть унизу. Я — старший син короля. Я сам повбиваю всіх Гомангані з долішніх земель. — І він напнув груди, гордовито походжаючи туди-сюди, щоб привернути до себе увагу всіх, хто там був.

— Мене звуть Губ, — закричав інший. — У мене довгі бойові ікла, гострі й міцні. Я вгороджував їх у м’яку плоть багатьох Гомангані. Я сам-один убив сестру Шіти. Губ також піде з тобою в долішню країну і вб’є стількох мангані, що годі буде перелічити. — І він також надувся а запишався, ловлячи на собі захоплені погляди самиць і дитинчат.

Корак запитально позирнув на короля.

— Твої бійці дуже хоробрі, — сказав він, — але король з-поміж них найхоробріший.

Волохатий мавпич, зачувши це, відповів громохким ревінням. Ліс помножив його поклик. Малі бабуїни злякано поховалися за волохаті спини своїх матерів. Розохочені мавпичі почали високо підстрибувати й собі заклично ревти слідом за королем. Видовище було страхітливе.

Корак підійшов до короля впритул і гукнув йому на вухо: «Ходімо!» І рушив просто з гір, через ліс і рівнину, на селище Гомангані Ковуду. Король з ревінням і вереском посунув услід за ним. Дорогою до них пристали бабуїни з долішніх земель і тисячі — з гірських кланів — диких, жорстоких, собакоподібних створінь, які прагнули крові.