Давид Гроссман - З ким би побігати

поет став перед нею навколішки: О Тамар, Тамар, Твій безцінний дар Будить в серці жар. Не покинь, Тамар, Як старий товар! Я кругом Тамар В’юся, мов комар.

Вона знов розсміялася: ні-ні!

Коли це вискочили дві дівчини — смагляві, таємничі красуні, дві близнючки-екстрасенси.

— Ти не проти хвилинку постояти тут між нами? Даси нам ручку? Одразу обом... Стривай, що таке?

Тамар затіпало. Тільки цього їй бракувало. Вона через силу усміхнулась, а вся компанія штовхалася довкола неї, кликала її, манила. Тамар розсунула їх і пішла геть. Їй треба було залишитися наодинці.

Через дві години до кімнати повернулася Шелі, збуджена, пропахла марихуаною. А можливо, і трохи під кайфом. У всякому разі, до кімнати вона увірвалася з шумом, заплуталася в сукні, розбудила Тамар, щоб та розстебнула їй застібку ззаду. Вибачилася, що вона в такому стані. Похвасталась, що лизнула марку. Сонна Тамар запитала навіщо. Шелі мало не луснула зо сміху.

— Ти вже місяць тут і ще не знаєш?

Ні італійської, ні дурнилійської.

— ЛСД. Кислота. Ось навіщо. Слухай, між нами, ти з цим чуваком? Із Шаєм?

— Що з ним? — Тамар миттю прокинулась.

— Та ти чого підстрибуєш? Я вже давно запримітила, що між вами щось є.

— Між нами?!

— Точно! Погляди. Весь час. Ти що думаєш, я не бачила? Ви разом як під кайфом. Ти хапаєшся за свою мармизу — і він за свою... Прямо танець такий! А сьогодні... ну, як ви зспівалися!

— Яз ним узагалі не знайома, — з перебільшеним обуренням сказала Тамар.

— Але, може, раніше, га? У попередньому втіленні? Май на увазі, я вірю у всяке таке.

— Ну, хіба що в попередньому втіленні, — погодилася Тамар.

— А бачила ямочку у нього? — аж умлівала Шелі. — Він тут, може, з рік, а я її вперше угледіла!

— Так, — шепнула Тамар. — Він милий.

— Тільки дивися не закохайся. Він хлопець кінчений. Увесь час під кайфом. Без цього діла ледве тягне.

Тамар постаралася обліпити тремтячі струни свого голосу бетоном і цементом.

— А чому його так пасуть? Чому за ним завжди ходить хто-небудь з оцих? Адже тільки за ним так стежать.

Шелі сиділа на ліжку в самих трусиках. Вона була абсолютно байдужа до своєї голизни і зовсім не соромилася свого великого кістлявого тіла. Вона розсміялася:

— Ну ти даєш! На тебе глянути — з місяця впала, а що потім з’ясовується? Все на вус мотаєш... Оті бульдоги? Це тому... він намагався кігті рвати.

— Кігті рвати? А я думала, що коли хто хоче піти... то може й піти... Хіба ні?

Шелі мовчала, зішкрібаючи ліловий лак на нігті правої ноги.

— Шелі!

Тиша.

— Шелі! Будь людиною, їй-богу!

— Гаразд, — нарешті зітхнула Шелі. — Хто так, середнячок, тому Пейсах запросто дозволяє звалити, якщо він йому всі борги повернув, ясна річ...

— Борги?

Тамар насторожилася, згадавши, що Шай говорив по телефону щось про гроші, які він тут заборгував.

— Ну, цей його записник геть увесь рахунками списаний. Скільки ми йому винні за житло, жрачку, електрику. Коли ти середнячок, так собі, і хочеш звідси звалити, то ти йому платиш, задобрюєш своїх предків, від яких злиняв, щоб розплатилися за тебе, стріляєш у приятелів, хапаєш у стареньких жінок на вулиці, у дітлахів, допоки виплатиш йому до копійки, і тоді він тебе не тримає, вільний. — Вона запалила, глибоко затягнулася. — Але якщо ти чогось вартуєш, то звідси так скоро не вилізеш. Адже цей Пейсах... у нього такі рахунки є — тебе й адвокат від нього не видере. Він тебе з того світу дістане. Були тут усякі історії...

Той хлопець із зламаними пальцями, подумала Тамар.

— Ну, а хлопець з гітарою, цей Шай, він чогось вартий, так?

— Вона мені тут лапшу на вуха вішає: «Хлопець з гітарою!» — підморгнула Шелі, але, побачивши її обличчя, враз перестала шкіритися. — Він кльовий пацан. Кращий за всіх. Він справді крутий, навіть зараз, ти ж сама чула! Але тут не так давно таке діло було... він намагався свиснути пейсахівську тачку, нову «міцубісі».

— Щоб утекти?

— Спробуй зрозумій, з ним усе — лише шу-шу-шу. Патякають, що він врізався в стінку, в якусь там огорожу, і розквасив цю «міцубісі», тож тепер він в’язень Сіону, поки не відмажеться. —