Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

— Тобто цей аркушик тобі заважає?

— Так, цей ідіотський папірець.

— То ми його спалимо.

Він поглянув на мене, на мою вимушену посмішку. Я уявила собі ворота з кольоровими стрічками навколо, духовий оркестр, що грає польку, яку ми терпіти не могли, і пана Тушла, що ввечері після обряду робить запис про весілля в селі. Останні роки він записував лише смерті й переїзди.

— Чуєш? Відразу, як приїдемо після весільної церемонії, укинемо той папірець у піч.

— Ти серйозно?

— Я не хочу, щоб у нашої дитини були батьки, кожен із яких має інше прізвище.

Я помила в умивальнику каструльку й лишила Петра сидіти на кухні. У капцях, замотана в плед, я дійшла до кімнати з колискою й іграшками, відчинила трохи двері й ненадовго увімкнула там світло. Нічого не змінилося. Я лише регулярно витирала там пил і провітрювала. Тихенько зачинила. Коли повернулася до спальні, Петр уже голосно сопів, накрившись аж до підборіддя.

Дощового ранку на закруті біля головної дороги я чекала на Анну. Над асфальтом віяв холодний вітер, із руками в кишенях я ходила туди-сюди й дивилася на свої випрані джинси. Вони вже були старезними, усі в латках. Нарешті показалася автівка Анни. Я сіла до неї, усередині було приємне тепло. Вона перепросила, бо затрималася на роботі.

Дорога до Уєзда тривала менше двадцяти хвилин. На площі з малою кам’яною дзвіницею ми запитали, в якій хаті живуть Вацеки. Якийсь час ми з Анною просто стояли, спершись на її автівку. Вона не хотіла йти зі мною, а я раптово ніяк не могла наважитися. Ноги в притоптаних кросівках у мене мерзли.

Від закруту доносився все сильніший гуркіт мотора й раптом на площі показався пікап кольору хакі. Стара армійська модель-коробка V3S, у кабіні повно мисливців у капелюхах і зелених мисливських плащах. На боці пікапа за ноги було прив’язано мертву сарну, її вивернута голова звисала донизу. Із даху цієї коричневої коробки на колесах врізнобіч звішувалися застрелені фазани й зайці. Авто з трофеями об’їхало площу й зупинилося біля однієї з хат. Вийшов хтось із мисливців, тримаючи мисливську рушницю через плече на ремені. Автівка знову поїхала й зникла за закрутом. Від неї в повітрі лишилися тільки курява й запах спаленої нафти. Уся сцена тривала менше двох хвилин. У мене все стислося всередині.

— То йди вже, — підштовхнула мене Анна.

Я натисла обома руками на ворота й увійшла до двору. Посеред гною, біля хлівів, стояв старий побитий трактор. Навпроти у дверях показався зігнутий пан, на голові в нього була шапка з помпоном, але картату сорочку він розстебнув і підгорнув у неї рукави, наче була літня спека. На привітання не відповів. Вислухав мене й дивився підозріло з-під насупленого чола.

— Брат не приймає, — сказав він і поглянув у напрямку вікна в тильній частині дому.

Там були ще одні двері. Я сказала йому, хто я й звідки приїхала, і вмовила, щоб він передав братові вітання від пана Бертака. Він увійшов у ті другі двері й незабаром знову вийшов. Лише кивнув головою й пішов у своїх справах.

Я зачинила за собою двері. Запах гною й хліву зник. Низенька кімнатка дихнула на мене запахом трав. Усередині було тьмяно.

— Доброго вечора, — привіталася я зі старцем із білим волоссям і зморшкуватим високим чолом.

У нього був великий ніс і пронизливі очі.

— Лише зараз побачимо, чи буде він добрим, — відповів хрипким голосом.

Сидів на ліжку, накритому темно-синім покривалом. Я роззиралася в малій кімнатці з нічним столиком і одним стільцем, на якому стояла біла порцелянова чашка, накрита тарілкою. У кутку була полиця з книжками, на ній — кілька товстих зшитків. І поруч із цими старими подертими корінцями книг на поличці стояли також склянки й ткані мішечки із сушеними травами. Він швидко мене оглянув, а потім дивився кудись у куток. На побілених стінах висіло два образи. Це не були церковні ікони, які мала бабуся в спальні. Вони здавалися сучаснішими, жодних німбів, лише два кольорові портрети.

— Ісус і Богоматір, — промовив він раптово серед тиші. — У мене не знайдеш жодних розп’ять.

Якийсь час він за мною стежив, поки я роздивлялась скромну кімнатку.

— Я вдячний братові за те, що взяв мене до себе, що я не помиратиму в місті в панельці.

Я ствердно кивнула. Він знову дивився повз мене, однак я ніби відчувала на собі його погляд. Коли нарешті поворушилася, глипнув на мене, узяв зі стільця чашку й запропонував мені присісти.

— То ти наймолодша з Томашеків? У молодості я знав твого діда.

— А мого тата теж пам’ятаєте? — прошепотіла я.

— Аякже. Коли він був маленький, я гойдав його на руках.