Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

— Тато мені ніколи не розповідав про це.

— Я пам’ятаю, як Томашеки лишали землю. Люди в селі їх боялися, дехто навіть хотів цього. Ніхто й не підозрював, що за тридцять років знесуть хати всім.

Я сиділа навпроти нього на стільці. Руками він сперся на край ліжка й дивився вниз на свої ноги в капцях. Я не наважувалася видати жодного звуку, дивилася на його худі руки й набряклі вени.

— То ти хочеш дитину, а та друга, навпаки, її позбулася.

Я здивовано глипнула на нього.

— Маю на увазі ту, що ходить тепер перед ворітьми.

Мені раптово здалося, що мої заздалегідь підготовлені запитання зайві. Що не варто взагалі будь-що говорити. Напоєна пахощами трав, я незабаром заспокоїлася, дихання вирівнялося.

— Це все отці, — забурмотів він.

Я подумала про тата. Про його сірий плащ, який носив на фабриці.

— Ви все ще не розмовляєте? — перепитав він.

Його запитання вже не здивувало.

— Ми не бачимося. Це непросто.

— Добре, але має бути пробачення. Розумієш?

На мить він зазирнув мені у вічі.

— Не розумієш, — махнув рукою, — гаразд, але колись зрозумієш.

Він підвівся, підійшов до полички й приніс лляний тканий мішечок.

— Звіробій, материнка, приворотень. Роби собі відвари.

Подав мені мішечок, а на папірці звичайною ручкою записав рецепт чаю.

— Цього пробачення тут і не вистачає, — повторив він і присів знову на край ліжка. — У цілому вашому роді. Розумієш?

Я ствердно кивнула.

— Під час війни, у сорок третьому, Томашек, твій дід, забив таємно свиню до весілля своєї сестри. Сусід його виказав і замість весільних гостей до господи прийшли з обшуком, порося вони втратили, твій дід отримав штраф і ще мусив тішитися, що не закінчилося гірше. Про таке в селі не забувають, тож через десять років, коли доньку цього сусіда захотів взяти син Томашека, твій тато, то батько сказав йому: «Тільки через мій труп, із цією дівчиною ти не будеш!»

— Мій тато..?

— Так, йому тоді було шістнадцять чи сімнадцять років. Ходив до мене жалітися, любив її. Але нічого не міг зробити. Зі старим Томашеком ніхто не міг сперечатися. Щоб він не думав про дурниці, той змусив хлопця працювати від ранку до вечора, це було саме тоді, як його вигнали із сільськогосподарської школи.

— І чим все завершилося?

— Гадаю, що він у ньому зрештою зламав це. Але за рік Томашекам все одно довелося виїхати із села, усій сім’ї, так це й вирішилося.

— Жахливо.

— Коли твій тато через роки повернувся, прийшов до мене. Запитував про неї. Вона вже давно була одруженою, її взяв не місцевий, такий п’янчуга, гадаю, він її навіть бив…

— А ви бачилися з татом пізніше?

— Іще кілька років. Але з ним не можна було говорити. Він ніколи не пробачив своєму татові й ніколи не вибачив собі, що не може зрівнятися з батьком, шанованим землевласником.

— Але ж у цьому він не винен…

Пан Вацек підвівся й повільно підійшов до дверей. Я зрозуміла, що маю вже йти.

— Я боюся за брата, — тільки й сказала ще.

— За нього не переймайся, він себе забезпечить. Головне, стеж за мамою.

— Дякую.

— І збирай приворотень і звіробій, — нагадав замість прощання.

Я, ніби мара, повернулася до автівки, де чекала Анна. Усю дорогу назад я мовчала.

Ми сиділи з мамою на кухні й дивилися на освітлений район.

— Тато поїхав до сестер на північ, — сказала мама.

У її голосі відчувалося збентеження. Своїх тіток я бачила багато років тому на поминальні дні, відтоді з родичами із північної Чехії я не бачилася. Я думала про те, як у селі сім’ї тримаються разом. І чому з нами все склалося ось так.

— Він хоче домовитися з ними щодо тих полів. Їх будуть повертати.

— Вважаєш, вони домовляться?