Каміло Хосе Села - Вулик

келишок ганусівки й снідає. Снідаючи, вона міркує — про те, які непевні настали часи; про війну, яку німці програють і — Боже збав! — можуть таки програти; про офіціантів, буфетника, музикантів і навіть хлопчика-посильного, які день у день дедалі більше висувають претензій, нахабніють, заносяться.

Донья Роса, посмоктуючи ганусівку, говорить сама до себе, безладно бурмоче перше-ліпше, що спадає їй на думку:

«Але тут порядкую я, подобається вам це чи ні! Коли схочу — вип’ю ще келишок, я нікому не повинна складати звіт. А схочу — пожбурю пляшкою в дзеркало. Я не роблю цього, бо не хочу. А схочу — зачиню кав’ярню назавжди і не дам кави нікому, навіть самому Господові. Тут усе моє і коштувало мені чималих зусиль».

Донья Роса рано-вранці як ніколи почувається господинею кав’ярні.

«Кав’ярня — це як мій кіт, хіба що вона більша. А коли кіт мій, то схочу — дам йому ковбаси, а схочу — заб’ю палицею».

Дон Роберто Гонсалес підрахував, що від його дому до будівлі муніципалітету йти трохи більш як півгодини. Дон Роберто Гонсалес, якщо не почувається аж надто стомленим, завжди ходить пішки куди завгодно. Прогулянки дозволяють і ноги розім’яти, і одну песету двадцять сентимо на день заощадити, а це виходить тридцять шість песет на місяць і майже дев’яносто дуро на рік.

Дон Роберто Гонсалес на сніданок випиває філіжанку гарячої сурогатної кави з молоком і з’їдає півбулки. Другу половину булки й шматочок ламанчського сиру він бере з собою на другий сніданок.

Дон Роберто Гонсалес не нарікає, декому тепер зовсім непереливки. Зрештою, він здоровий,— а це головне.

Хлопчик, що співає фламенко, спить під мостом, через який можна дістатися цвинтаря. Хлопчик, що співає фламенко, живе в такій собі циганській сім’ї, в нібито сім’ї, кожен член якої крутиться, як може, де всі вільні та діють на власний розсуд.

Хлопчик, що співає фламенко, мокне, коли йде дощ, мерзне, коли холодно, потерпає через серпневу спеку, від якої не рятує мізерний затінок під мостом,— такий уже закон Господа в Сінаї.

У хлопчика, що співає фламенко, одна нога трохи викривлена; якось він упав з обриву і сильно забився, а потім якийсь час шкутильгав.

Пурита гладить Мартінове чоло:

— У мене в сумочці є один дуро й кілька монет, хочеш, я замовлю щось на сніданок?

Мартін почувається таким щасливим, що зовсім забув про сором. Таке трапляється з усіма.

— Гаразд.

— Хочеш кави з крендельками?

Мартін хихотить — він вочевидь нервує:

— Ні, краще кави зі здобною булочкою, коли ти не проти.

— Я не проти, якщо ти хочеш.

Пурита цілує Мартіна. Мартін схоплюється на ноги, двічі обходить кімнату й знову лягає.

— Поцілуй мене ще раз.

— Скільки захочеш.

Мартін зовсім розперезався: витягнувши конверт із недопалками, він скручує самокрутку. Пурита не наважується сказати йому ні слова. Мартінові очі переможно сяють.

— Іди по сніданок.

Пурита вдягає плаття на голе тіло й виходить у коридор. Залишившись на самоті, Мартін встає з ліжка й дивиться на себе в дзеркало.

Донья Марго з розплющеними очима спить сном праведниці на холодному мармурі одного зі столів моргу. Небіжчики в морзі не схожі на небіжчиків, вони радше нагадують убитих опудал, ляльок з обірваними нитками.

Маріонетка з відтятою головою сумніша за небіжчика.

Сеньйорита Ельвіра прокидається рано, але не встає. Сеньйорита Ельвіра любить полежати в ліжку під ковдрою, про щось міркуючи або читаючи «Паризькі таємниці» — тоді вона лише трішки вистромлює руку, в якій тримає грубий заяложений обшарпаний том.

Ранок поволі сходить над містом, заповзаючи хробаком у серця чоловіків і жінок, лагідно стукаючи в щойно розплющені очі, які ніколи не побачать нових обріїв, нових краєвидів, нових принад.

А проте ранок, цей ранок, що повторюється одвіку, не від того, щоб трохи побавитися, змінюючи обличчя міста — цієї домовини, цього балагану, цього вулика...

Боже, дай нам сповідатися, перш ніж Ти приймеш нас!

Фінал

Минуло три або чотири дні. В повітрі пахне Різдвом. Над Мадридом, схожим на старе дерево з ніжними зеленими пагонами, раз по раз крізь вуличну метушню чути лагідне, утішливе бамкання дзвонів якоїсь церкви. Люди квапливо проходять одні повз одних. Ніхто не думає про ближнього, про людину, що йде похнюплена, в якої, можливо, хворий шлунок чи