Каміло Хосе Села - Вулик

Мартін невесело всміхається.

— Ні. Просто трохи сентиментальний.

Мартін гладить її обличчя.

— Ти бліда і схожа на наречену.

— Не мели дурниць.

— Авжеж, на молоду...

Пура серйознішає.

— Але ж це не так!

Мартін цілує її очі — ніжно, мов шістнадцятирічний поет.

— А для мене так, Пуро! Я в це вірю!

Дівчина вдячна йому, вона всміхається сумно й покірно.

— Ну, коли ти кажеш... А було б непогано!

Мартін сідає в ліжку.

— Ти знаєш сонет Хуана Рамона, який починається словами «Розради образ ніжний та величний»?

— Ні. А хто такий Хуан Рамон?

— Поет[51].

— Він пише вірші?

— Авжеж.

Мартін дивиться на Пуру ледь не з ненавистю, але це триває лише мить.

— Послухай.

— Який печальний і гарний вірш!

— Тобі подобається?

— Звісно, подобається.

— Колись я прочитаю його тобі до кінця.

Сеньйор Рамон купається у великому казані з холодною водою, над якою стирчить його голий торс.

Сеньйор Рамон — кремезний і суворий чолов’яга, він любить ситно поїсти, ніколи не застуджується, може хильнути келишок-другий, грає в доміно, пощипує за сідниці служниць, устає вдосвіта й працює все своє життя.

Сеньйор Рамон давно вже не хлопчак. Зараз, розбагатівши, він навіть не зазирає до такої духмяної, але й шкідливої для здоров’я пекарні; з часів війни він сидить у своїй охайній конторі й намагається задовольнити всіх покупниць, для яких установив хитромудру, але чітку градацію залежно від віку, становища, характеру і навіть зовнішності.

У сеньйора Рамона волосся на грудях уже посивіло.

— Вставай, доню! Що це ти надумала вилежуватися допізна в ліжку, наче яка сеньйорита?

Дівчина встає і, не зронивши ні слова, йде на кухню, вмивається.

Вранці дівчина злегка покашлює. А коли застудиться, кашель у неї стає сухим, уривчастим.

— Коли вже ти кинеш цього нещасного сухотника? — раз по раз запитує вранці матір.

І тоді дівчина — ніжна, мов квітка, і здатна дати себе розітнути без єдиного крику — відчуває бажання вбити матір.

— Бодай ти здохла, зміюко! — шепоче вона.

Вікторита в своєму бавовняному пальтечку поспішає до друкарні «Майбутнє», що на вулиці Мадера, де вона працює пакувальницею, вистоюючи на ногах цілісінький Божий день.

Іноді Вікторита мерзне більше, ніж зазвичай, і тоді їй хочеться плакати, страшенно хочеться плакати.

Донья Роса прокидається доволі рано, щодня на сьому ранку вона ходить на месу.

Донья Роса о цій порі спить у теплій нічній сорочці, фланелевій нічній сорочці власного крою.

Донья Роса, повертаючись із церкви, купує собі кілька крендельків і заходить через головний вхід своєї кав’ярні, схожої рано-вранці на безлюдний цвинтар — із нагромадженими на столиках, перевернутими ніжками догори стільцями, із вкритими чохлами кавницею та піаніно.

Донья Роса наливає собі