Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 58. Месія

Кіра

Піднявши очі, я побачила величезний стовп світла, який пульсував у центрі зали, випромінюючи силу, яка здавалася відчутною навіть на відстані. Криваво-чорна рідина текла його поверхнею і крапала на підлогу, змішуючись із пилом та уламками каменю. Я стояла, застигнувши, роздивляючись це диво. Усвідомлення підкралося до мене, ніби хижак, що готується до стрибка.

— Це воно,— прошепотіла я. — Сили всіх рас… тут.

Світло блищало так яскраво, що очі боліли, але я не могла відвести погляду. Люди, кіцуне, банші, фенікси, гідри, перевертні… Усі. Їхні сили були сплавлені разом, об’єднані в одну жахливу суміш, якої не мало бути, і поєднані із Світочем. Це все одно, що полити полум'я бензином і вкинути в нього кілька ядерних бомб. Здавалося, ще трохи — і його лють розтрощить усе навколо. От тільки це полум'я горіло не на фізичному рівні...

Раптовий вибух блискавок зі Світоча вибив мене з думок. Я впала на підлогу, інстинктивно прикрившись руками. Повітря навколо загуло, як буревій. Піднявши голову - я побачила хаос. Пазурі Дракона… вони наче втратили розум. Майк конвульсивно бився на підлозі, ніби його судомило. Філ наполовину звернувся у вовка і гарчав, вириваючи кігтями шматки кам’яної підлоги. А Джаред… його очі горіли, а тіло змінилося, вкрившись хутром. Він став схожим на гібрид людини і ведмедя, величезний і страшний. Кожен знаходився на грані свідомості і дикої тваринної люті. 

Лише Рексар, ніби борячись з собою, залишайвся при тямі.

В цю мить я зрозуміла мету церкви так ясно, як ніколи. Бляха, вони самі постійно казали мені про це, зловтішаючись мабуть, коли бачили що я вважаю це ідіотською релігійною натхненністю.

Вони хотіли знищити інші раси, важаючи їх "нечистими". Проте знайшли для цього ефективніший способ за мечі та кулі.

— Рексар! — я закричала, перекриваючи шум. — Виводь їх! Забирайтеся звідси! - наказала я, а сама ж кинулась до Світочі. 

Він озирнувся на мене і його очі заблищали сумішшю болю і гніву.

— Я не залишу тебе. — сказав він твердо. - Більше ні. 

Мене захлиснуло обурення, змішане з жахом. Я озирнулась на нього, зупиняючись на мить, щоб приборкати голос, який почав тремтіти.

— Це не обговорюється! — я зустріла його погляд, і щось усередині мене спалахнуло. — Забирайтеся, поки ще можете. Інакше я сама вас вб’ю. Ще раз. Зрозумів? - я дивилась на нього і бачила рішучість в очах. - Бляха, Рекс, благаю! 

Мій голос звучав глухо, хрипло, наче належав комусь іншому. Камінь пульсував усе сильніше, а зі стін почали вириватись уламки каміння і літати залою, наче у вихорі. Повітря стало важким, задушливим, і я відчула, як починає трястися вся будівля. Свод довго не витримає. 

Рексар вагався, але я бачила, як він приймає рішення, ще раз поглянувши на команду. Він схопив Майка за комір, піднявши його на ноги, і, крикнувши іншим, почав виводити команду з зали. На мить він затримався біля дверей, оглядаючись. Я зустріла його погляд і ледь помітно кивнула. За мить вони зникли за рогом.

Я залишилася сама. Знову. Проте на цей раз я знаю, що моє місце тут. Я там, де треба. 

Десь глибоко всередині мене жевріла підступна думка втекти, але я згасила її так само швидко, як і страх. Я більше не тікатиму. 

— Що ж… — прошепотіла я сама собі, криво усміхаючись. Згадалось, як мене називали перевертні в общинах. — Месія, значить. Я все ж рятівниця світу, бляха. Лишилось тільки його врятувати.

Сміх у моїй голові звучав надто гірко, щоб його можна було вважати нормальним. Я зробила крок вперед, потім ще один, і зупинилася перед сяючим каменем. Його поверхня була гарячою, ніби вулканічний камінь, обпаленою і вкритою чорною рідиною, що крапала вниз. Я простягнула руки, торкнувшись його. Липка волога обпікла долоні, але я не відступила. Камінь засвітився яскравіше і вдарив жаром в мої долоні, але я прийняла його.

Світоч пульсував, посилаючи хвилі енергії в мої руки, моє тіло, мою свідомість. Я заплющила очі, відчуваючи, як це світло проникає в мене, заповнює кожен куточок мого єства. На мить я відчула, як увесь світ зникає, залишаючи лише мене і це сліпуче світло. Його було надто багато. Воно спалювало мене, розриваючи на частини, але водночас давало відчуття… сили. Немов я могла зробити що завгодно. Немов я стала самим полум’ям.

Я зробила останній подих, коли мій розум потонув у яскравому, всеосяжному світлі.

 

Рексар

Випихаючи команду з зали Світочу, я не міг позбутися відчуття, що залишаю там частину себе. Каміння летіло в усі боки, блискавки освітлювали простір, і кожен порух був пронизаний гулом руйнувань. Я зупинився на мить, озирнувшись назад.

Кіра стояла посеред зали, і цей хаос ніби збирався навколо неї. Вени на її руках світилися яскравим білим світлом, ніби її кров кипіла. Очі—вогонь і лід—змагалися яскравістю зі Світочем. І тоді вона загарчала. Рик розлетівся коридорами, відчувався всередині, як ударна хвиля землетрусу, який одразу ж посилився. Підлога під ногами затремтіла ще сильніше.

— Рекс, ти що, здурів? Вали звідси!— позаду пролунав різкий голос Джареда, який все ж зміг опанувати себе. Я навіть не встиг відповісти, як він схопив мене за комір і штовхнув у напрямку виходу.

— Ти що робиш, ідіоте?! - гаркнув він, але не я зупинявся щоб поговорити про субординацію. Ця команда не знає цього слова. Стеля сипалася, підлога тріщала. Не час для суперечок.

Ми бігли коридорами, перестрибуючи через провали, ухиляючись від уламків.

— Швидше! Підлога осипається! - прокричав хтось попереду.

Я чув ці слова, але вони звучали глухо. Моє серце билося в такт поштовхам землі, і кожен удар нагадував: там залишилася Кіра. Я знову її залишив. Знову кинув, як тоді, коли вона впала в океан. Якби я тільки знав, що вона весь цей час була тут, у цих виродків.. 

— Рексар! Зосередься!—Джаред поруч збив мене з думок, хапаючи за руку, щоб я перестрибнув через чергову діру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍