Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

— Це Світоч раси Людей. — тихо сказала я, не зводячи погляду.

Біля постаменту ходили люди в білих балахонах. Вони тримали дивні вази, з яких виливалась чорна рідина на поверхню каменю. З кожною краплею Світоч пульсував усе сильніше, випускаючи нові хвилі енергії.

— Що вони роблять? — прошепотів Лука. Я вже відкрила рот, щоб відповісти, коли з-за Світоча вийшов високий чоловік. Його бойова броня чорніла металевим блиском, а на обличчі виділялись шрами від пазурів. Його довге волосся було зібране у хвіст.

Я відчула, як моє серце завмерло.

— Конан. — прошепотіла я, стискаючи пістолети. - Вони живлять Світоч силою інших рас. Треба зупинити їх!

Конан упізнав мене й посміхнувся зловісною посмішкою.

— Давно не бачилися, пташко. — його голос був низьким і холодним, як ніж.

Я кинулась уперед, трансформуючи ефеси в меч і зустрічаючи його на середині зали. Він вихопив свій дворучний меч з темної сталі, важкий і масивний. Наша зброя зіткнулись і іскри посипались у повітрі.

— Ти ніколи не змінюєшся, — сказав він, знущально посміхаючись. - Той самий запал, що й тоді. Але знаєш що? Запалу було недостатньо, щоб втекти, коли я зламав тебе.

— Помиляєшся. - прогарчала я. - Адже я втекла. 

— Не без допомоги. - він криво всміхнувся. 

Його слова були як удар, але я трималась. Він атакував знову й знову, а я відбивала кожен удар. Мої руки боліли, тіло кричало від втоми, але я не зупинялась. Я не могла дозволити собі зупинитись. 

— Я не та, що була раніше. — прошипіла я, спіймавши вдалий момент для контратаки.

Моє лезо знайшло його слабке місце — між пластинами броні. Він застогнав, але ще тримався. Ще кілька сильних ударів, один з яких зачепив мій бік і я глухо загарчала від болю, але знову кинулась в бій. Сильний удар, виступ вперед, удар в ногу і мій меч увійшов в плече чоловіка, зачепивши шию і поваливши його на підлогу. Я тримала руків'я меча, дивлячись йому в очі з палаючою люттю і стежачи, як з них потроху зникає життя. 

— Запізно.. — прохрипів він, піднявши на мене очі і зло всміхнувшись. — Ти… вже… програла…

— Це не тобі вирішувати. — я холодно подивилась йому в очі, перш ніж вони застигли назавжди.

Коли я встала - усередині мене відчуття перемоги змішалося з пусткою. Я озирнулася — команда вже завершувала бій із рештою солдатів. Ми виграли, але його останні слова продовжували дзвеніти в моїй голові.

Запізно…