Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 57. Спогади під час штурму

Кіра

Темрява, розбита лише приглушеним сяйвом з-під купола храму, виглядала загрозливою, але одночасно сповнювала мене рішучістю. Ми приземлилися серед заростей, у кількох сотнях метрів від храму, і я не відводила очей від величної, доісторичної будівлі, яка здавалася одночасно мертвою і живою. Величезна кругла будівля з різьбленими колонами на фасаді піднімалася в небо, а під куполом тріщали блискавки. Це місце дихало злом, і кожен подих ніби різав шкіру.

— Нікого на сканерах, — прошепотів Лука. — Але… це виглядає занадто просто.

Я кивнула, і ми почали рухатись у напрямку одного з технічних входів. Коридори храму зустріли нас сирістю і мертвою тишею. Кам'яні стіни поглинали кожен наш крок, але я чула, як у моїй голові зростає гул. Щось знайоме. Щось, чого я не могла пояснити. Я йшла попереду, намагаючись не зустрічатися очима з командою. Ніхто не говорив, лише глухі кроки і тихий подих заповнювали повітря.

Раптом я зупинилася. Серце стиснулося, немов від удару, а погляд впав на одні двері серед довгого ряду.

— Кіра?

Хтось із команди покликав мене, але голос звучав, як крізь воду. Я зробила крок, потім ще один, поки не опинилася впритул до дверей. Вони виглядали так само, як і всі інші, але я знала, що за ними. Глибоко всередині я знала.

Рука торкнулася металу, і я повільно натиснула на ручку. Камера була маленькою. Голі кам’яні стіни зі слідами від пазурів, кайдани, що звисали з середини стіни, і запах… Це місце смерділо страхом і біллю. Але було ще дещо. Дещо, в чому я не хотіла собі зізнаватись. Це місце смерділо МОЇМ страхом та біллю.

— Ні… — прошепотіла я. Хвиля спогадів накрила мене. Руки, що тягнули мене сюди. Гострий біль у зап’ястях, коли кайдани стискали мої кістки.

Чиясь рука опустилася мені на плече. Я різко обернулася, схопила її і вивернула. Нападник впав на коліна.

— Кіра! Це я! — голос Рексара привів мене до тями.

Я відпустила його, задкуючи.

— Вибач… я… я не хотіла. Я… — слова плуталися, але він лише мовчки дивився на мене. Його погляд був сповнений суму і чогось більшого. Вини?

Озирнувшись, я побачила, що вся команда дивиться на мене. У їхніх очах був той самий вираз. Я відвела погляд.

— Ходімо, — сказала я, змушуючи себе рухатись.

Кілька поворотів, і я відчула, як ноги самі несуть мене далі. Я знала цей шлях. Не мала, але знала. Джаред першим помітив скляне вікно в стіні попереду.

— Що це?— він нахилився до нього, заглядаючи всередину.

— Не треба! — я кинулася вперед, відштовхуючи його.

Занадто пізно. Вид на лабораторію вибухнув у моїй свідомості, змиваючи теперішнє. Крісло з кайданами, трубки, що встромлювали в мої руки, холодні голки… Мій шепіт переріс у крик. Я не пам’ятала, як відступила, але Майк уже стояв поруч, утримуючи мене за плечі.

— Гей, гей! Дихай! Подумай про місію, Кіра. Подумай про нас. Ти нас уб’єш, якщо так буде далі, — його слова пробивалися крізь туман. Я зупинилася. Повільно, але зупинилася. Він мав рацію.

Команда мовчки дивилася на лабораторію. Їхні обличчя палали люттю.

— Тварюки, — тихо пробурмотів Джейк до Луки, але я все ж почула. — Це… вони зробили це з нею?

Я мовчки кивнула, навіть не дивлячись на них.

— Ми знищимо це місце. - відповів Філ, не зводячи погляду з лабораторії.

Рексар кашлянув, змусивши всіх зосередитися.

— Рухаємося далі, — сказав він.

Я кивнула і, залишивши лабораторію позаду, повела їх вперед.

Ми ледве встигли повернути за ріг, як коридор наповнився звуком пострілів. Кулі свистіли повз, вгрузали в стіни та підлогу, викликаючи хмарки пилу й уламки каменю. Я встигла тільки скрикнути: “В укриття!” — перш ніж притиснутись до холодної кам’яної стіни. Команда миттєво розсіялася, шукаючи укриття за колонами та виступами.

— Прокляття, у них автоматичні турелі! — вирвався голос Джареда, який притискався до землі.

Я виглянула з-за стіни й помітила, як далі по коридору блищать металеві корпуса турелей, схожі на павуків із червоними очима. Біля них стояли кілька солдатів, озброєних до зубів, із символами Церкви Світла на броні.

— Лука! Джейк! На три — глушимо турелі! Інші — прикривайте! — гаркнув Рексар.

Команда миттєво зайняла позиції. Лука вислизнув уперед, тримаючи в руках якийсь пристрій. Джейк накрив його, ведучи точний вогонь по солдатах.

Ефеси миттєво перетікли в мої руки, зібравшись в пістолети і я відкрила вогонь, прикриваючи з іншого боку. Турелі відповіли чергою, змушуючи мене пригнутись і серцем відчути, як кулі роздирають камінь у кількох сантиметрах від мене.

— Зараз, ще трохи… — прошипів Лука. Потім із пристрою вирвалась хвиля імпульсу, і червоні очі турелей згасли.

Залишились лише солдати, але вони виявились набагато менш організованими без підтримки.

Ми поступово просувалися вперед, вибиваючи одного ворога за іншим. Я була вся в русі: нахилитись, зробити постріл, укриття — усе автоматично, як відточена роками звичка. Коли останній солдат упав, я важко перевела подих.

— Двері попереду. Рексар, що далі? — запитав Лука і я обернулася до нього.

— Вибиваємо. — коротко відповів він, поглянувши на мене.

Всі зайняли позиції. Двері були масивні, схожі на давній механізм із каменю та металу. Рексар і Майк одночасно навалилися на них, і, скриплячи, двері піддалися. Ми влетіли всередину, готові до бою. І застигли.

Кам’яна зала під куполом була величезною. Під ногами… ні, під самою шкірою відчувалась потужна енергетика, яка пронизувала простір. На постаменті посередині стояв кристал, який світився яскраво-білим світлом, пульсуючи, ніби в нього було серце. Блискавки пробігали по поверхні каменю, розриваючи повітря. Колони, які оточували залу, тягнулися до неба, вкриті різьбленими візерунками.

— Це ж.. Світоч.. — Джейк шепотом присвиснув.

Я не зводила очей з кристалу. Усе всередині мене кричало про небезпеку, але я відчула ще й інше — потяг до цього каменю, якого не могла пояснити. Відчуття сили, яка могла як знищити, так і врятувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍