Дафна дю Мор'є - Ребекка

начальник порту Керріта. Він запитує, чи може приїхати й побачитися з містером де Вінтером особисто.

— Я не знаю, що йому відповісти, — мовила я. — Максима може ще довго не бути вдома.

— Так, мадам.

— Краще скажіть йому, нехай перетелефонує о п’ятій, — сказала я.

Роберт вийшов із кімнати, але за кілька хвилин повернувся.

— Якщо вам зручно, капітан Сьорл волів би побачитися з вами, мадам, — проказав Роберт. — Каже, що це терміново. Він намагався зв’язатися з містером Кроулі, але той наразі не відповідає.

— Так, звісно. Якщо це терміново, то я можу його прийняти, — відповіла я. — Якщо хоче, нехай приїздить сюди. У нього є автомобіль?

— Гадаю, що так, мадам.

Роберт вийшов. Я замислилася над тим, що мені сказати капітанові Сьорлу. Вочевидь, це якось пов’язано із застряглим на мілині пароплавом. Однак я не могла зрозуміти, яким чином до цього був причетний Максим. Інша річ, якби корабель викинуло на берег у бухті. Бухта належала Максиму. Вони могли спитати його дозволу підірвати скелі чи що в таких випадках роблять, аби зрушити судно. Проте відкрита затока й підводний риф не належали до володінь Максима. Обговорюючи все це зі мною, капітан Сьорл дарма витрачатиме свій час.

Певно, він сів у машину одразу ж після розмови з Робертом, оскільки менше ніж за чверть години вже стояв у бібліотеці.

Капітан досі був одягнений у форму, як і раніше вдень, коли я бачила його в бінокль. Я підвелася з кушетки й потисла йому руку.

— Перепрошую, капітане Сьорл, але мій чоловік досі не повернувся, — сказала я. — Вочевидь, він знову пішов до урвища. Перед тим він їздив у Керріт. Я не бачилася з ним цілий день.

— Так, я чув, що він був у Керріті, але розминувся з ним, — відповів начальник порту. — Певно, він пішов через скелі, доки я плив у човні. Із містером Кроулі мені також не вдалося зв’язатись.

— Боюсь, цей корабель усім зіпсував день, — мовила я. — Я ходила до урвища й пропустила ланч. Містер Кроулі був там трохи раніше. Скажіть, що трапиться з пароплавом? Як ви вважаєте, буксирам удасться його зрушити?

Капітан Сьорл показав руками велике коло.

— У його дні отакенна діра. Цьому кораблю більше ніколи не бачити Гамбурга. Але не переймайтеся. Власник і страховий агент «Ллойдз» усе між собою владнають. Місіс де Вінтер, насправді мене привело до вас інше. Хоча, звісно, опосередковано причиною цього став корабель. Річ у тому, що в мене для містера де Вінтера є деякі новини і я не знаю, як йому про це сказати.

Начальник порту не зводив з мене своїх світло-блакитних очей.

— Які новини, капітане?

Він вийняв із кишені великого білого носовичка й висякав носа.

— Що ж, місіс де Вінтер, мені так само неприємно розповідати про це вам. Мені геть не хотілося б завдати болю або страждань вам і вашому чоловікові. Розумієте, в Керріті ми всі дуже любимо містера де Вінтера, а його родина завжди робила для нас багато доброго. Як йому, так і вам важко ворушити минуле. Утім, на мою думку, за даних обставин ми не можемо вчинити інакше.

Капітан Сьорл витримав паузу і сховав носовичка до кишені. Попри те, що в бібліотеці ми були самі, він заговорив тихіше.

— Ми наказали водолазу оглянути дно корабля, — продовжив капітан, — і там, під водою, на нього чекало відкриття. Виявилось, що, знайшовши дірку в дні судна і пробираючись на інший бік, щоб перевірити, чи немає пошкоджень там, він наткнувся на корпус невеличкого вітрильника, що лежав на боці, геть цілий і неушкоджений. Водолаз, звичайно ж, із місцевих, тому він одразу його впізнав. То був човен, який належав покійній місіс де Вінтер.

Перше, що я відчула, — це вдячність за те, що Максима не було поруч і він цього не почув. Цей новий удар, який звалився на мене одразу після вчорашнього маскараду, виявився несподіваним і доволі жахливим.

— Як прикро, — повільно промовила я. — Неочікувана новина. А чи обов’язково розповідати про це містерові де Вінтеру? Невже не можна просто лишити човен там, де він є? Це ж нікому не завдасть шкоди, хіба ні?

— За звичайних обставин ми б так і вчинили, місіс де Вінтер. Я остання людина на світі, якій хотілося б це ворушити. І, як уже казав раніше, я б доклав усіх зусиль, аби лиш не краяти серце містерові де Вінтеру. Утім, місіс де Вінтер, це ще не все. Мій водолаз оглянув човен і зробив іще одне, набагато важливіше відкриття. Двері каюти виявились щільно зачинені, вони не були проламані. Бортові ілюмінатори були закриті також. Водолаз розбив один з ілюмінаторів підібраним із морського дна камінцем і заглянув до каюти. Її затопило, певно, вода потрапила крізь якусь дірку в днищі, — однак більше ніяких пошкоджень він не помітив. Аж раптом ледь не зомлів із переляку.

Капітан Сьорл замовк і озирнувся через плече, немовби хтось зі слуг міг його почути.

— На підлозі каюти лежало тіло, — тихо проказав він. — Звісно, воно вже розклалося, на ньому не було плоті. Але це було людське тіло. Водолаз бачив череп і кінцівки. Виринувши на поверхню, він повідомив про це безпосередньо мене. Отже, тепер, місіс де Вінтер, ви розумієте, чому я мушу побачитися з вашим чоловіком.

Я витріщилася на нього, спершу приголомшена, відтак шокована, затим мене почало нудити.

— Але ж усі вважали, що вона ходила в море сама? — прошепотіла я. — Виходить, із нею весь час був хтось іще… І ніхто про це не знав?

— Схоже на це, — відказав начальник порту.

— Хто б це міг бути? — поцікавилась я. — Але ж якби хтось зник, його рідним було б про це відомо? У свій час про це так багато говорили, стільки писали в газетах. І чому ця людина лишилася в рубці, а саму місіс де Вінтер знайшли через кілька місяців за багато миль звідси?

Капітан Сьорл похитав головою.

— Мені відомо не більше, ніж вам, — промовив він. — Ми знаємо лише те, що там знайшли тіло, і про це треба звітувати. Боюсь, про це говоритимуть, місіс де Вінтер. Я не знаю, як нам уникнути публічного розголосу. Так прикро, що це сталося з вами