Дафна дю Мор'є - Ребекка

й містером де Вінтером. Ви собі тихенько жили, прагнули бути щасливими, і треба ж було, щоб таке трапилося!

Тепер я зрозуміла причину свого лихого передчуття. Лихо провіщав не застряглий на мілині корабель, не плач чайок, не тонка чорна, спрямована в бік берега труба. Річ була в непорушності чорної води й таємницях, які ховалися під нею. У водолазі, який занурився в ті холодні безмовні глибини і наткнувся на човен Ребекки та її мертвого супутника. Він торкався човна, зазирав до каюти, а я впродовж усього того часу сиділа над урвищем і нічого про це не знала.

— Якби ж можна було йому не говорити! — проказала я. — Якби ж можна було все це від нього приховати!

— Ви ж знаєте, що я б так і вчинив, якби це було можливо, місіс де Вінтер, — сказав начальник порту, — однак у такій справі, як ця, я мушу забути про власні почуття. Я маю виконувати свій обов’язок. Я маю відзвітувати про тіло.

Він різко урвав себе, бо відчинилися двері й до бібліотеки зайшов Максим.

— Вітаю, — сказав він. — Що відбувається? Не знав, що ви тут, капітане Сьорл. Щось трапилося?

Я більше не могла це витримувати. Вийшла з бібліотеки, мов та боягузка, і зачинила за собою двері. На обличчя Максима я навіть не глянула. У мене склалося розмите враження, що він був стомленим, розхристаним. Максим був без капелюха.

Я пройшла залою і спинилась перед вхідними дверима. Джеспер голосно хлебтав із миски. Побачивши мене, він помахав хвостом і продовжив пити. Потім вистрибом підбіг до мене, став на задні лапи й зіперся передніми об мою сукню. Я поцілувала його в маківку, вийшла надвір і всілася на терасі. Настав момент кризи, і я мушу зустріти його сміливо. Тепер я мушу побороти свої давні страхи, невпевненість у собі, сором’язливість, безнадійне відчуття підвладності й відкинути їх геть. Якщо мені не вдасться зробити це зараз, то не вдасться ніколи. Іншої нагоди мені не випаде. Я сліпо й відчайдушно молила про хоробрість і впивалася нігтями в долоні. Хвилин зо п’ять я просиділа отак на терасі, дивлячись на зелені галявини й діжки з квітами. Почувся гул автомобіля, який заводили на алеї. Вочевидь, то від’їжджав капітан Сьорл. Повідомив новини Максиму й поїхав. Я підвелася й повільно рушила через залу до бібліотеки. Запхавши руки до кишень, я не припиняла перебирати подарованих Беном берегових равликів. Я міцно стискала їх у долонях.

Максим стояв біля вікна. Спиною до мене. Я зачекала коло дверей. Він не розвертався. Вийнявши руки з кишень, я підійшла й стала поруч із ним. Я взяла його долоню й притулила її до своєї щоки. Максим мовчав. Він стояв нерухомо.

— Мені так шкода, — прошепотіла я, — страшенно, страшенно шкода.

Максим не відповідав. Його рука була крижаною. Я поцілувала зворотний бік його долоні, а тоді — один за одним — обцілувала кожен палець.

— Мені не хочеться, щоб ти ніс цей тягар сам, — мовила я. — Я хочу розділити його з тобою. Максиме, за ці двадцять чотири години я подорослішала. Я вже ніколи не буду дитиною.

Він обійняв мене й міцно притиснув до себе. Я втратила стриманість, а з нею й сором’язливість. Я стояла, притуливши обличчя до його плеча.

— Ти ж пробачив мені, чи не так? — запитала я.

Нарешті він зі мною заговорив.

— Пробачив? — перепитав Максим. — За що я мав тобі пробачити?

— За вчорашній вечір, — відповіла я. — Ти подумав, що я зробила це навмисне.

— А, ти про це, — сказав він. — Я вже й забув. Хіба я був на тебе злий?

— Так, — відказала я.

Він більше нічого не сказав. Лише продовжував міцно притискати мене до свого плеча.

— Максиме, — звернулась до нього я, — невже ми не можемо почати все спочатку? І від сьогодні все переживати разом? Я не прошу, щоб ти мене кохав, я не вимагатиму неможливого. Я буду твоїм другом і товаришем, так, наче я хлопчик. Я не бажатиму більшого.

Він узяв моє обличчя в долоні й поглянув на мене. Я вперше помітила, яким худим було його лице, яким витягнутим і зморшкуватим. Під очима в нього лежали глибокі тіні.

— Наскільки сильно ти мене кохаєш? — запитав він.

Я не здатна була відповісти. Я могла лише дивитися на нього, на його темні змучені очі, на його бліде витягнуте обличчя.

— Надто пізно, люба, надто пізно, — мовив він. — Ми вже втратили свою крихітну можливість бути щасливими.

— Ні, Максиме. Ні, — заперечила я.

— Так, — не погодився він. — Тепер усьому настав кінець. Це трапилося.

— Що? — спитала я.

— Те, що я завжди передбачав. Те, що ввижалося мені день у день, те, що я бачив щоночі вві сні. Нам, тобі й мені, не судилося бути щасливими.

Максим усівся на кушетку біля вікна, а я опустилася перед ним на коліна, обійнявши його за плечі.

— Що ти хочеш мені сказати? — запитала я.

Він накрив мої долоні своїми й зазирнув мені просто в обличчя.

— Ребекка перемогла, — проказав Максим.

Я витріщилась на нього, моє серце дивно забилось, мої руки враз змерзли під його долонями.

— Її тінь постійно постає між нами. Її клята тінь розлучає нас. Люба моя, кохана моя, дівчинко моя, як я міг обіймати тебе, коли в моєму серці весь цей час жив страх і я боявся, що це врешті-решт трапиться? Я пам’ятаю її очі, коли вона поглянула на мене перед тим, як померти. Я пам’ятаю її повільну зрадницьку посмішку. Навіть тоді вона знала, що це трапиться. Вона знала, що врешті-решт переможе.

— Максиме, — прошепотіла я, — про що ти говориш? Що ти хочеш мені сказати?

— Її човен, — відказав він. — Вони його знайшли. Сьогодні вдень його знайшов водолаз.

— Так, — мовила я, — я знаю. Капітан Сьорл приїхав і розповів мені. Ти думаєш про тіло в рубці, так? Про тіло, яке водолаз знайшов у рубці?

— Так, — відповів Максим.

— Це означає, що вона була не сама, — сказала я. — Це означає, що з Ребеккою плив хтось іще. І вам треба дізнатися хто. У цьому ж річ, Максиме, чи не так?

—