Дафна дю Мор'є - Ребекка

із каміння собі в долоню. Коли я проходила повз, моя тінь упала на воду, він підвів погляд і помітив мене.

— Добридень! — привітався Бен, і на його обличчі з’явилась усмішка.

— Доброго дня! — відказала я.

Бен звівся на рівні ноги й розгорнув переді мною брудну хустинку, у яку назбирав равликів.

— Їсте равликів? — поцікавився він.

Мені не хотілося його ображати.

— Дякую, — сказала я.

Бен витрусив із дюжину равликів мені в долоню, і я напхала ними обидві кишені своєї спідниці.

— Добре смакують із хлібом і маслом, — мовив він. — Але спочатку їх треба зварити.

— Так, дякую.

Бен стояв і усміхався мені.

— Бачили ту посудину?

— Так, — відповіла я. — Сіла на мілину.

— Га?

— Наскочила на мілину, — повторила я. — Мабуть, пробила у дні дірку.

Обличчя Бена виглядало безглуздим і дурнуватим.

— Еге ж, — проказав він. — Вона там, унизу. Їй звідти не вийти.

— Можливо, буксирам удасться її витягти, коли настане приплив, — припустила я.

Бен не відповів. Він дивився на застряглий корабель. Із бухти було видно борт, його червона підводна частина контрастувала з чорною надводною, а єдина труба корабля зухвало нахилилась у бік скель. Члени команди досі спиралися на перила, годували чайок і дивилися на воду. Веслові човни поверталися до Керріта.

— Голландська, так? — спитав Бен.

— Не знаю, — відказала я. — Або з Німеччини, або з Голландії.

— Тут і розвалиться, — сказав він.

— Боюсь, так, — погодилась я.

Бен знову усміхнувся й утер носа зворотним боком долоні.

— Вона буде розвалюватися шматок за шматком, — проказав він. — Вона не потоне, як камінь. Не піде на дно, як та, менша.

Бен захихотів, щипаючи себе за носа. Я промовчала.

— Риби вже з’їли її, хіба ні?

— Кого? — не зрозуміла я.

Він показав великим пальцем руки на море.

— Ту, — сказав Бен, — іншу.

— Бене, риби не їдять пароплавів, — відказала я.

— Га?

Він знову витріщився на мене з дурнуватим і безглуздим виразом обличчя.

— Я мушу йти додому, — мовила я. — На все добре!

Покинувши його, я рушила до стежки, що вела через гай. На хатину навіть не поглянула. Я знала, що вона стоїть праворуч; сіра й мовчазна. Вийшовши одразу на стежку, я почала здиратися поміж дерев угору. На півдорозі спинилась перепочити; між деревами, нахилившись у бік берега, усе ще виднівся застряглий на мілині корабель. Прогулянкові човни зникли. Навіть команда зійшла з палуби вниз. Усе небо вкрилося гребнями хмар. Звідкілясь узявся легенький вітерець і війнув мені в обличчя. З дерева на мою долоню впав листок. Не знати чому, мене пройняв дрож. Знову повіяв вітер; надворі досі стояла задушлива спека. Похилений набік корабель зі спорожнілою палубою та чорною спрямованою до берега трубою здавався покинутим. Море було настільки спокійне, що шелест хвиль, які розбивалися в бухті об гальку, нагадував приглушений тихий шепіт. Я знову розвернулась і рушила крутою стежкою крізь гай; ноги не слухались, у голові відчувалася важкість, серце сповнилося дивним передчуттям лиха.

Коли я вийшла з гаю й попрямувала галявиною до будинку, він видався мені надзвичайно мирним. Будинок Мендерлея здавався захищеним, безпечним, прекраснішим, аніж будь-коли. Зупинившись і подивившись на нього зі схилу, я з дивною зніяковілістю й гордістю, мабуть, уперше усвідомила, що це — мій дім; я була його частиною, Мендерлей належав мені. У вікнах із середниками віддзеркалювалися дерева, трава й діжки з квітами, що стояли на терасі. Над одним із димарів здіймався тонкий струмінь диму. На галявині духмяно пахнули сіном свіжі покоси. На каштані співав дрізд. Поперед мене в напрямку тераси бездумно пурхав жовтий метелик.

Я зайшла до зали й рушила до їдальні. Моє місце за столом було досі накрите, а от із Максимового все прибрали. На підсобному столику на мене чекало холодне м’ясо й салат. Я повагалася, а затим торкнулася дзвінка. З-за ширми з’явився Роберт.

— Містер де Вінтер заходив додому? — поцікавилась я.

— Так, мадам, — відповів він. — Містер де Вінтер прийшов одразу по другій, швидко з’їв ланч і знову пішов. Він запитував про вас, і Фріс сказав, що ви, певно, пішли подивитися на корабель.

— Містер де Вінтер сказав, коли на нього чекати? — запитала я.

— Ні, мадам.

— Мабуть, він пішов до берега іншим шляхом і ми розминулись, — припустила я.

— Цілком можливо, мадам, — мовив Роберт.

Я поглянула на холодне м’ясо й салат. У шлунку було порожньо, але я не відчувала голоду. М’яса мені не хотілось.

— Ви будете їсти? — поцікавився Роберт.

— Ні, Роберте, — відказала я. — Ні. Принесіть мені до бібліотеки чаю, будь ласка. Жодних тістечок чи булочок. Лише чай і хліб із маслом.

— Слухаюсь, мадам.

Я зайшла до бібліотеки й умостилася на кушетці біля вікна. Незвично було сидіти тут без Джеспера. Вочевидь, він пішов із Максимом. Стара сука дрімала у своєму кошику. Я взяла до рук номер «Таймз» і почала, не читаючи, гортати сторінки. Дивно було рахувати хвилини — здавалося, наче сидиш у почекальні перед прийомом у стоматолога. Я знала, що мені нізащо не вдасться взятися за в’язання чи книжку. Здавалося, що трапиться щось непередбачуване. Поєднання ранкового жахіття, застряглого на мілині корабля та відсутності ланчу породило у глибині моєї душі приховане й незрозуміле хвилювання. Мені здавалося, ніби я вступила в нову фазу свого життя й уже ніщо не буде таким, як раніше. Дівчина, яка вчора перевдягалася на бал-маскарад, лишилася в минулому. Усе це сталося дуже давно. Ця особа, що сиділа на кушетці, була новою людиною, геть іншою… Роберт приніс чай, і я зголодніло накинулась на хліб із маслом. Він також подав булочки, кілька сандвічів і повітряний бісквіт. Певно, вирішив, що принести лише хліб із маслом було б виявом неповаги, до того ж це не відповідало звичаям Мендерлея. Булочкам і повітряному бісквіту я зраділа. Згадала, що випила холодного чаю аж о пів на дванадцяту й зовсім не снідала. Щойно я допила свою третю чашку, Роберт зайшов до бібліотеки знову.

— Містер де Вінтер ще не повернувся, мадам? — запитав він.

— Ні, — відказала я. — А що? Хтось хоче його бачити?

— Так, мадам, — сказав Роберт. — Телефонує капітан Сьорл,