Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

має протистояти ворогові. Перемога Мертрі над терористською

організацією на планеті схвилювала їх і водночас зробила

нервовішими. Та Гевлок не добачав нічого поганого в

кровожерності, поки вона була контрольована й спрямована у

потрібне річище.

Наступні пів години інженери й рештки служби безпеки (двоє) плавали по коридорах, трюмах, залазили в люки, відчищаючи

все від заляпаності фарбами. А фарба швидко полімеризувалася, злуп люючись зі стін і ґрат суцільними плівками й дуже рідко —

пластівцями, і не подрібнюючись на такі часточки, що, плаваючи у повітрі, могли б потрапити комусь у дихальні

шляхи. А ще інженери поробили набори персональних

вакуумізуючих систем, що фільтрували геть усе: від крихітних

часточок фарби до летючих молекул. Вони сміялися, жартували, по-дружньому обзивали одне одного, мов молодші «пояси», яким випало чистити нужник. Гевлок і не планував використати

прибирання як гуртувальний засіб, але воно спрацьовувало

досить добре, то він і це почав приписувати собі як таке, що він

сам придумав.

Конференц-зала, де вони набували орієнтації перед заняттям і

«посмертним» відпочинком опісля, була призначена для

штучної гравітації

раптового

прискорення.

Тут

стояв

прикручений до підлоги продовгастий стіл, а довкола нього

були аварійні кушетки, якими інженери не користувались.

Гевлок не знав, як було ухвалене рішення нехтувати столом і

прокручувати згоду на підйом та опускання на дев’яносто

градусів, але нині кожна зустріч відбувалась саме так. Інженери

й сек’юриті плавали попід стінами чи в повітрі посеред кімнати

— так, щоб «підлога» була від них праворуч, — а Гевлок займав

місце біля головних дверей.

— Ну, гаразд, — сказав він, і їхні тихі перемовляння

припинились. — Чого ми навчились?

— Не довіряти ексгібіціоністові Ґібсу, коли він каже, ніби

коридор чистий.

Невеличкий вибух сміху, але не злого чи підленького.

Заусміхався навіть той висміяний горопаха Ґібс.

— Відповідь хибна! — посміхнувся й Гевлок. — Ось вам

правильна відповідь: не квапся, коли очищаєш простір. Ми

маємо природну схильність бачити порожній простір і гадати, ніби він безпечний. Двері й кутки завжди небезпечні, бо тут ми

потрапляємо в щось, не мавши певності, що там є. Перш ніж ви

розгледите ворога, ви вже відкриті перед ним.

— Сер?

Гевлок показав на жінку, що підняла руку:

— Так!

— Сер, а чи є якийсь алгоритм для цього? Бо якби ми мали

якусь блок-схему найкращої практики, котру ми могли б

переглядати, коли ми не тут, то, як на мене, це б нам дуже

допомогло.

— Та ми могли б покласифікувати їх відповідно до типів дверей

чи кутків, — запропонував ще хтось. — І по якій площині

найкраще зближуватися з ними. Здається мені, краще б нам так

зміщувати вісь, аби все, куди ми прямуємо, прочитувалось як

низ.

Гевлок дозволив їм трохи вибалакатись. Смішно було слухати

про тактику нападу малими роями, вбрану в технологічні

терміни, але що вдієш: така вже підібралася йому команда. Вони

вчилися розв’язувати проблему насильства, мов яке рівняння: не те, щоб усунути його, а лише зрозуміти повністю.

— Чого я не розумію, — сказав головний інженер Кенен, — так

це навіщо нам узагалі дивитися на ту «Барбапікколу».

Очі всієї збірної команди втупилися у Гевлока, чекаючи від

нього відповіді. Чи принаймні відгуку. Дивна нервозність

заповзла йому в горлянку, й він захихотів.

— Бо то погані хлопці, — сказав він.

— «Барбапіккола» — то неозброєний ваговоз із постійною

залогою душ двісті, який потребує шатла для підняття нагору

руди з поверхні планети, — сказав головний інженер. — Он

«Росинант» гасає з менш ніж мінімальною залогою, половина

якої вже спустилася з корабля на планету. Мені здається, що у

нас тут найліпший вибір, а ризик — найменший.

Кімнатою прокотився тихий схвальний гомін. Гевлок похитав

головою.

— Ні, — мовив він. — Слушне тільки перше, що ви сказали.

«Барбапіккола» неозброєна. Якщо наші з нею стосунки

погіршаться, найгірша помста, якої можна