Майкл Крайтон - Загублений світ

Левін роздратовано встав. Він насолоджувався своїм відкриттям, насправді неочікуваною властивістю динозаврів — хоча, звичайно, й не без прецедентів у споріднених хребетних — а тепер ця маленька м’язиста самиця гавкала на нього, віддаючи накази. Левін був ображений. Зрештою, вона була більше бунтаркою, ніж науковцем. Вона була натуралісткою. Належала до галузі, що була позбавлена теорії. Одна з тих, хто копирсається у тваринному посліді і уявляє, що саме так займаються справжніми дослідженнями. Приємне життя на свіжому повітрі — от і вся наука. Це ніяк наукою не назвеш…

— Увімкни світло! — крикнула Гардінг, дивлячись у вікно.

Він клацнув вимикач і почав повертатися до вікна. Але Сара наказала знову вимкнути світло.

— Тепер увімкни!

Він знову увімкнув.

Вона встала і пішла в інший кінець кімнати.

— Їм це не подобається, — сказала вона. — Вони затурбувалися.

— Ну, можливо, є якийсь період затримки.

— Так, я теж так думаю. Ось. Відкрий це. — Вона схопила з однієї з полиць жменю ліхтариків, передала їх йому, а потім пішла і взяла з сусіднього стелажа батарейки. — Сподіваюся, вони ще працюють.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Левін.

— Ми, — похмуро виправила його вона. — Ми.

Торн стояв в темряві сараю, дивлячись назовні крізь відчинені двері. Всередині крамниці хтось вмикав та вимикав світло. Потім вони залишили його увімкненим. Але зараз знову вимкнули. Простір перед сараєм освітлював лише місяць.

Він почув рух, тихий шерех. Потім знову дихання. А потім побачив двох динозаврів, які йшли на задніх лапах, підтримуючи рівновагу за допомогою своїх хвостів.

Вони підійшли до входу, — їхні силуети було тепер добре видно у місячному світлі. Вони були схожі на маленьких тиранозаврів, за винятком того, що мали горбки над очима і дуже малі передні кінцівки. Хижаки нахилили свої квадратні голови і обережно зазирнули до сараю. Пирхнули, принюхуючись. Їхні хвости повільно гойдалися позаду.

Вони справді були завеликими, щоб влізти всередину, і якусь мить Торн сподівався, що вони цього не зроблять. Потім перший з них опустив голову, загарчав і ступив через поріг.

Торн затамував подих. Він намагався придумати, що робити, але взагалі не міг ні про що думати. Тварини були організованими: один динозавр відійшов вбік, щоб другий теж міг увійти всередину.

Раптом з боку крамниці яскравими променями засвітилися півдюжини ліхтарів. Вони рухалися, потрапляючи на тіла динозаврів. Промені почали рухатися повільно й безладно, наче прожектори.

Тепер динозаврів було добре видно, і це їм не подобалося. Вони загарчали і спробували відійти від світла, але промені постійно рухалися, знаходячи їх і освітлюючи вздовж і впоперек. Коли світло потрапляло на їхні тулуби, шкіра ставала блідою, відтворюючи рух променів. Динозаври то вкривалися білими смугами, то знову темнішали.

Промені не переставали рухатися, зупиняючись лише тоді, коли світили в обличчя або в очі динозаврам. Великі очі під масивними надбрівними дугами мружилися від світла; динозаври крутили головами і ухилялися, ніби їм надокучали мухи.

Динозаври захвилювалися. Вони розвернулися, відступаючи з сараю, і голосно заревіли на рухливі вогники.

Промені все ще рухалися, невблаганно розгойдуючись у темряві. Їхній рух був складним та заплутував динозаврів. Вони знову заревіли і зробили погрозливий крок у бік ліхтарів. Але вони поводилися мляво. Їм явно не хотілося бути біля цих рухливих джерел світла. За мить вони попленталися геть, а промені рушили слідом за ними, виганяючи їх з тенісних кортів.

Торн рушив вперед.

Він почув голос Сари:

— Доку! Вам краще вибиратися звідти, доки вони не вирішили повернутися.

Торн швидко пішов до світла. Він побачив, що стоїть поруч із Левіном та Гардінг. Вони тримали в руках жмені ліхтариків, гойдаючи ними з боку в бік.

Всі зайшли до крамниці.

Зайшовши всередину, Левін зачинив двері і осів на підлогу.

— Я ніколи в житті не був таким переляканим.

— Ричарде, — холодно сказала Сара. — Опануй себе нарешті.— Вона перетнула кімнату і поклала ліхтарики на прилавок.

— Виходити надвір було божевіллям, — сказав Левін, витираючи лоба. Він увесь спітнів, його сорочка була в плямах від поту.

— Насправді це був безпрограшний варіант, — сказала Сара, повернувшись до Торна. — Ви могли бачити, що їхня шкіра реагувала на подразники з певною затримкою. Ця затримка недовга, якщо порівнювати з восьминогом, але вона існує. Я припустила, що ці динозаври поводяться так само, як і всі тварини, які покладаються на камуфляжне забарвлення. Вони полюють в основному з засідки — тож вони не надто швидкі або активні. Можуть нерухомо стояти кілька годин у незмінному середовищі, злившись із ним, і чекати, доки пройде здобич, яка нічого не підозрює. Але якщо їм необхідно пристосуватися до нових умов освітлення, вони знають, що не зможуть сховатися. Вони стають тривожними.

І якщо рівень тривоги достатньо високий, то вони зрештою тікають. Як щойно й сталося.

Левін повернувся і сердито глянув на Торна.

— Це все через Вас. Якби ви не пішли туди, не стали там вештатися…

— Ричарде, — обірвала його Сара. — Нам потрібен бензин або ми ніколи звідси не виберемося. Ти ж хочеш звідси вибратися?

Левін нічого не відповів. Він надувся.

— Ну, — сказав Торн, — у сараї все одно не було бензину.

— Агов, народ, — сказала Сара, — дивіться, хто тут у нас!

Арбі вийшов вперед, спираючись на Келлі. Він переодягнувся у одяг з крамниці: на ньому були шорти та футболка з написом «Біоінженерна лабораторія ІнДжен» та нижче «Ми створюємо майбутнє».

В Арбі було підбите око, розпухла вилиця та поріз на лобі, на який Гардінг наклала пов’язку. Його ноги й руки були вкриті синцями. Але він ходив і навіть зміг вичавити з себе криву посмішку.

— Як ти почуваєшся, синку? — спитав Торн.

— Знаєте, чого мені зараз хочеться понад усе? — відповів йому Арбі.

— Чого?

— Дієтичної коли, — сказав Арбі,— й багато аспірину.

Сара схилилася над Малкольмом. Він тихо наспівував, дивлячись у стелю.

— Як Арбі? — спитав він.

— З ним усе буде добре.

— Йому не потрібен морфій? — спитав Малкольм.

— Гадаю, що ні.

— Добре, — відповів Малкольм, витягнув руку і почав закочувати рукав.

Торн витягнув з мікрохвильовки гніздо і розігрів там баночку тушкованої яловичини. Він знайшов пакет паперових тарілок, оформлених у стилі Гелловіна — гарбузи та кажани — і розклав їжу по тарілках. Діти накинулися на неї з апетитом.

Він дав тарілку Сарі, потім повернувся до Левіна.

— Будеш?

Левін дивився у вікно.

— Ні.

Торн знизав плечима.

Арбі підійшов, тримаючи свою тарілку.

— А ще є?

— Звичайно, — сказав Торн і віддав йому власну порцію.

Левін підійшов і сів поряд із Малкольмом, сказавши йому:

— Що ж, принаймні, в одному ми мали рацію. Цей острів