Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Останній із таким ім’ям народився в моїй афрааґрі понад сто років тому. Загинув молодим. Ким би не був убивця твоєї доньки, він не походив звідси, — сказала тихо.

Він стрибнув до неї, схопив за плечі, струсонув:

— Це саме мені говорили ваші старійшини, жінко, — гарикнув. — Цю саму пісеньку я чую сьогодні із самого ранку: не знаємо його, ніколи про такого не чули, не знаємо, ким він був! Наче не я забирав його звідси до своєї родини десь чотири роки тому!

Вона сперла долоні на руків’я шабель.

— Якщо ти не відійдеш, незнайомцю, то втратиш руку, — її голос був холодний та опанований. — Через це ти не помреш від спеки, але мені доведеться тут прибиратися. Прошу, пожалій мене.

Лише іссарська жінка могла так говорити з чужим чоловіком. Зглянься, не змушуй прибиратися після твого вбивства.

Він відпустив її, заспокоївшись, зробив крок назад, торкнувся меча з таким виразом, немов про щось замислився. Вона похитала головою, не відпускаючи зброї.

— Смерть — це непогане рішення, особливо для душі, яка через біль зачинилася сама в собі. Битва — це добре рішення для серця, сповненого ненависті. Але така душа і таке серце ніколи не пізнають навіть частини правди. Загинуть у незнанні.

— Ти говориш наче поетка.

— Для свого роду я є також і нею.

Він розвернувся й рушив до свого коня.

— Ким би ти не була, жінко, ти брешеш. Пустеля чесніша за твоє плем’я. Я ризикну з нею.

Стрибнув у сідло із вправністю особи, яка проводить на коні довгі години. Нахилився й поплескав жеребчика по шиї.

— Моя мати народила лише одного сина, — почув з-за спини. — Якби вона мала ще одного, напевне, дала б йому ім’я Йатех. Воно завжди їй подобалося.

Він не відреагував, заспокоюючи коня, який знову став нервово форкати.

— Якби я мала ще одного брата, — продовжувала вона, — він був би худорлявий і сильний, мав би темне волосся від батька та карі очі — від матері. Він ріс би, вирізняючись серед однолітків відвагою та завзятістю й інколи платячи за це чималу ціну.

Він надалі звертав на неї уваги не більше, ніж на повітря.

— Якби я мала брата, — говорила вона далі, — можливо, він у віці сімнадцяти років поїхав би, як багато хто з молодих іссарам, за гори, на північні рівнини, де зовсім недавно з’явилася ще одна імперія з тих, що претендують на домінування над усім континентом. Може, він, той брат, якого я не маю, прийняв би пропозицію одного з тамтешніх купців і, може, залишався б у нього цілих три роки — надто довго, як для молодого воїна. Може, той купець не хотів би його відпускати, хоча й не знаю, через що — але присилав би племені плату за нові роки служби.

Нарешті він зрозумів. Випростався в сідлі, наче вона ткнула його ножем у криж. Розвернув коня.

— Що ти сказала?

Наїхав на неї, але вона не відступила, хоча тварина ледве її не перекинула.

Підвела голову.

— Може, той мій брат, який не народився, закохався б у доньку купця, закохався б по-дурному й нерозважливо, бо іссарам не повинен віддавати серце жінці з рівнин, і коли вона побачила його обличчя, вбив би її через страх, відчуття провини та кохання.

— Кохання?! Кохання?! — Аерін схилився в сідлі. — Ви не знаєте, що воно таке — кохання, не знаєте, що таке дружба чи відданість. Якби Йатех знав, що таке кохання, він випустив би собі тельбухи власним мечем.

— Я не знаю, про кого ти говориш, Аеріне-кер-Ноелю. Я ніколи ні про кого такого не чула. Але ти, що торгуєш з моїм племенем уже десять років, повинен знати, що жоден з іссарам не може загинути від власної руки. Бо це закон. Єдиний спосіб, яким ми можемо віддати племені свою душу, це припинити пити та їсти, але тоді смерть настає за кілька днів. А коли хтось побачить твоє  обличчя, часу в тебе є лише до світанку.

— Він міг прийти до мене. Я б із радістю надав би йому ту послугу.

Відчував, як вона дивиться на нього, незважаючи на екхаар, що закривав її обличчя, відчував, як буравлять його її очі.

— Це дивно, — сказала вона. — Якби я мала брата, то він, повернувшись із рівнин, міг би сказати те саме. Міг би повторювати: «Я повинен був зійти вниз і дати випатрати себе». А я повторювала б йому, що якби ми завжди робили те, що треба, цей світ був би найкращим із місць великого Всесвіту.

Вона розвернулася й рушила вглиб кам’янистого каньйону.

— Надто спекотно, щоб стояти на сонці та розповідати одне одному про людей, які ніколи не народилися. Якщо бажаєш, їдь по свою смерть. Мені байдуже.

Мало не проти волі він розвернув коня й попрямував за нею.

Вона навіть не озирнулася.

* * *

Біля входу до ущелини в скелі було вирубано кілька приміщень розміром із сільську хату. Аерін багато разів приїздив із півночі торгувати з племенем д’ягіррів, тож знав, що цим приміщенням користуються переважно приїжджі, платячи золотом за добру зброю, на яку був попит в Імперії та поза її межами. Прямі та гнуті мечі, шаблі, кинджали, довгі та короткі списи. Найкращі іссарські мечі досягали ціни, яка дорівнювала їхній вазі в золоті. Хто користувався довірою пустельних племен, міг швидко заробити чималі гроші.

Жінка ввійшла до найбільшого приміщення. Він і сам не раз сидів тут перед кількома старцями без облич та завзято торгувався з ними за кожен екземпляр зброї, попиваючи відвар із гірких трав, який так цінували у племені.

Він завагався, але пішов за нею. Усередині було темно та прохолодно.

— Я вважала, що ти поїдеш по свою смерть, незнайомцю.

Стояла посередині, недбало спершись на дерев’яний довгий стіл. Світло малого каганця кидало на стіну тремтливі тіні.

— He грай зі мною, жінко. Де він?

— Хто?

— Йатех, вбивця моєї доньки.

— Не знаю, про кого ти говориш. Уже сто років тут не було нікого з цим іменем.

Він стрибнув уперед. Пізніше готовий був заприсягтися життям усієї родини, що не помітив навіть її руху: просто засичала добута з піхов шабля, а йому довелося зупинитися на півкроку, відчувши вістря, приставлене до грудей. Рука жінки була трохи зігнута. Якби вона її розпрямила, він міг би дихати вже без носа та губ.

— Назовні ми були більш-менш рівними, Аеріне-кер-Ноелю, — прошепотіла вона. — Там ти міг мене торкнутися. Але тут —