Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

афрааґра. Тут торкатися мене може лише один з іссарам. Вочевидь, якщо я йому це дозволю. Якби це зробив ти, мені довелося б спробувати тебе вбити.

Слово «спробувати» промовила так, що він зрозумів: вона усміхається.

— Ти ж нічого про нас не знаєш, еге ж? Торгуєш із нами багато років, як торгував твій батько, трохи вивчив нашу мову, трохи — звичаї. Вважаєш — ні, знаєш, — що перед тобою просто банда дикунів, які живуть у пустелі, дотримуються дивних забобонів та вбивають кожного, хто має нещастя побачити обличчя когось із них. Ти переконаний, що ми не вміємо читати та писати, що ми не миємося, що їмо брудними руками із загального казана та витрачаємо час, вигадуючи нові приводи, аби повбивати одне одного, — вона не опустила зброю, він відчував, як по його грудях мляво сповзає крапля крові. — Ваші меекханські міста, мости, акведуки та тисячі миль кам’яних доріг для тебе — ознака людяності. Університети та академії, театри, школи, мануфактури, водні млини, поштові кур’єри, магія на службі в Імперії, армія, що стереже кордони. Ось що для тебе справжня цивілізація. Навіть зараз, коли стоїш із шаблею дикунки біля горла, ти дивуєшся тільки тому, що ця дикунка знає стільки складних слів та розмовляє твоєю мовою майже без акценту.

Одним плинним рухом вона сховала зброю в піхви. Він поволі відступив, тримаючи руки подалі від меча.

— Скажи мені, купцю із зелених рівнин, чому ти насправді так бажав мати за охоронця воїна з народу іссарам?

— Щ… що?

Вона збила його з пантелику, відібрала ініціативу й не мала наміру повертати.

— Чому саме іссарам? На півночі нас ненавидять та бояться. Особливо у східному Айрепрі, де племена д’рисс та к’леарк пролили стільки крові.

Він не знав, що сказати. Насправді ніколи про це не задумувався. Коли старійшини запропонували йому послуги Йатеха, він довго не вагався. Іссарські охоронці славилися мужністю, відданістю та військовими вміннями. А ще підвищували престиж хазяїв. Багато перемовин пройшли краще, бо за спиною він мав задрапованого воїна, який, немов кам’яна статуя, міг годинами зберігати ту саму позу. Його тиха, мовчазна постать більшості людей нагадувала змію, що лежить на камені: буцімто нерухому та сонну, але щомиті готову до смертоносної атаки. Ця постать їх нервувала та виводила з рівноваги. А коли супротивник не може зосередитися й щомиті поглядає за твою спину — тоді добре торгується. Зазвичай після закінчення розмови він бачив у їхніх очах повагу та шану. Той, хто не боїться тримати вдома задрапованого демона, вбивцю, який ріже без вагання та милосердя, повинен бути людиною мужньою та рішучою. А це честь — торгувати з кимось таким, так говорили їхні погляди.

От тільки він не знав, як сказати про це цій дивній жінці. Ні, він не хотів їй цього говорити. Уже давно викинув із пам’яті всі добрі спомини, пов’язані з тим клятим вбивцею. Тож мовчав.

— Лід у венах, серце з вогню.

— Що?

— Лід у венах, серце з вогню, — повторила вона. — Так ви говорите про людей, які ніколи не втрачають контролю і залишаються відважними, щирими та шляхетними. Таких людей оточує пошана та повага. Така людина напевне могла б тримати вдома прирученого вовка, лева або… воїна іссарам.

Тут вона його підловила. Відтоді, як він узяв на службу молодого горця, його позиція виразно посилилась. Для зубожілого шляхтича, чия родина мусила торгувати, це була надто велика спокуса. Його дід та батько згромадили чимале багатство, він сам за двадцять років важкої праці потроїв його. На пограниччі Імперії гроші зростали блискавично. Уже десять років, як він мав кілька садиб, чималі пасовища, власні зброярні, млини, вітряки, прядильні та фарбарні. Оженився по коханню, але те, що Елланда була родичкою князя каа-Родраге, було додатковим плюсом.

І все ж він постійно перебував на узбіччі. Місцева аристократія, щоправда, запрошувала його на бали та прийоми, але завжди в товаристві дружини. І запрошення формулювали так: «Для пані Елланди-каа-Родраге-кер-Ноель із чоловіком». Те, що його прізвище розміщували після родового імені Елланди, було досить чітким проявом зневаги, нагадуванням, що в найкраще товариство він увійшов задніми дверима. Тільки коли на якомусь із прийомів він з’явився в товаристві іссара як свого особистого охоронця, його почали сприймати інакше. Із повагою.

— Людина твого положення могла б найняти для охорони багатьох інших. На півночі ви маєте майстрів фехтування, які навчають молодших синів шляхти мистецтву володіння мечем, одночасно виконуючи функцію домашніх охоронців. Багато солдатів та ветеранів теж це робить. Але ні, ти обрав воїна з гір. Чому не прирученого лева?

* * *

Це були несправедливі слова, вона знала це, але хотіла зрозуміти, як чужинець відреагує. Цей чоловік був із родини, яка розірвала серце її брата на шмаття. Їй було цікаво, що такого має в собі той, кого Йатех полюбив як батька.

Він стояв перед нею, похитуючись, ніби щойно отримав удар обухом сокири. Виглядав старим, старшим, ніж вона собі уявляла. Брат розповідав, що Аерін — енергійний та живий чолов’яга з очима, сповненими сміху. Спомини майже завжди обманюють. Цей меекханець мав бороду та волосся, в яких сивина перемагала юнацьку чорноту. Великі долоні з довгими пальцями він майже безперестанно стискав у кулаки чи встромлював за пояс, щоб приховати тремтіння. А його очі були очима старої, втомленої життям людини. Лише коли промовляв ім’я її брата, ім’я, якого вона вже не могла вимовити, в них з’являвся блиск.

— Це… неправда, — прошепотів він.

— Що? Що ти тримав цього воїна в себе вдома, бо це тішило твою самовпевненість? Він був твоїм бойовим собакою, прирученим леопардом. Диким звіром, який будить подив до його господаря. Скажу так: що тобі болить зараз більше, смерть твоєї доньки чи те, що вона віддала своє кохання тому звірові? Це було щось, чого ти не міг уявити: панна з доброго дому, який родичається з найкращими сім’ями Півдня, меекханка чистої крові, яка йде до ліжка з дикуном, який служить її батькові, аби підвищити йому відчуття власної вартості. Як добрий біговий кінь або сокіл пречудової статури. Це наче вона віддалася такому коню. Образа та ганьба на все життя.

Він не сіпнувся наперед знову, не витягнув меча. Лише відступив на крок і зосереджено приглядався до неї.

— Тепер я розумію, звідки мені знайомий твій акцент, — сказав. — Йатех мав такий самий, коли прибув до мого дому. Ти насправді його сестра?

— Ні, — заперечила вона. — Мій єдиний брат загинув два роки тому на північній стороні гір у бою з