Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Прокляття.

* * *

Рота піхоти вийшла з-за перевалу майже навпроти міста. Її командир, молодший лейтенант Генвер-ґаф-Кланут зупинився і протер очі. Озирнувся на найближчого солдата.

— Ти бачиш те саме, що і я?

Піхотинець відсалютував, а тоді кивнув.

— Так точно, пане лейтенанте.

— А саме?..

— Не знаю, що воно таке, пане лейтенанте.

Офіцер кивнув і відіслав його назад у стрій. Дивитися знизу вгору було трохи незручно, але альтернативою було б розглядання солдатської пряжки, і тоді йому починало здаватися, що інші підлеглі, яких він не бачить, корчать якусь образливу пантоміму. Офіцер, в якому було три стопи та три пальці зросту, мав важко працювати над повагою до себе. І неважливо, що його вважали найбільш прискіпливим офіцером у полку: коли Гірській Варті знадобилася допомога, командир відіслав у тридцятимильну мандрівку саме його. Він же сподівався чого завгодно, включно із заворушеннями місцевих горців, але те, що побачив, його здивувало.

На розлогій полонині паслося гігантське стадо тварин. Вівці та кози, перемішані без ладу та складу, в паніці розбігалися перед страхітливою потворою. Гігантська бестія, з тулубом із кількох старих діжок, укладених на віз, із крилами з якогось лахміття та головою зі шмаття, примотаного до дишля, носилася по луці, їздячи за якоюсь маленькою фігуркою, яка тримала в руках мотузку, прив’язану до «голови». Дитина бігала, регочучи, а кілька солдатів у повному обладунку пхали віз, намагаючись встигнути за дівчинкою. Зважаючи на те, що колеса досить глибоко провалювалися в землю, це не було легким завданням.

Неподалік на траві сиділо кілька осіб: молода жінка, старший чоловік із дерев’яною ногою та якийсь рудий пан у кольчузі. Дивилися на цю виставу з веселим виразом на обличчях, і, мабуть, саме тому не помітили наближення солдатів. Генвер-ґаф-Кланут швидким кроком підійшов до них, зупинився з розставленими ногами і крикнув:

— Що тут, в ім’я всіх демонів Мороку, відбувається?! Чому?! Навіщо?! Що роблять ці солдати?! Хто тут командує?! І що… — і зупинився.

Рудий підвівся, обтрусив плащ, який досі тримав на колінах, і накинув його собі на плечі. Червона стрічка. Повний лейтенант. Проблеми.

Офіцер Варти холодно усміхнувся. І тоді дитина, яка після першого ж крику молодшого лейтенанта побігла лукою та сховалася за спідницю жінки, визирнула з-за неї та зміряла його поглядом. Якусь мить порівнювала його зріст із іншими присутніми, а потім пошепки — так, як уміють розмовляти лише діти — запитала:

— Мамусю, а цому він такий… тйа… тйаханий?

* * *

У наступні роки було чимало тих, хто ставив у корчмах вино солдатам із Шостої роти і несміливо просив про якусь оповістку. Дехто хотів почути від Варгенна Велерґорфа історію про оборону долини Варес та про загибель решток Сімнадцятого полку, інші прагнули довідатися, як Шоста рота за одну ніч встигла втратити честь, повернути її вранці в ревінні снігової потвори, а потім отримала право вишивати свій номер багряною ниткою. Інші хотіли почути розповіді про багатоголове чудовисько, яке жерло мешканців одного села, та про нічну битву, в якій магія, демони й потвори встали проти мечів та сокир Гірської Варти.

Але якщо вартівників просили про якусь історію, яка подобається їм самим, ті майже завжди обирали розповідь про Місяць Викрадача Кіз, про тварин, які падали з неба та про малу дівчинку, яка дуже хотіла мати свою козу.

Або баранця.