Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

не дізнався. Він стояв тоді, рука затерпла, задерта вгору, — материна слуга тримала. А далі, коли суперниця впала й не підвелася, матір повернулась і усміхнулась йому. Вона йшла в улюбленій синій сукні просто по снігу. Жаррак пригадував дуже гарно: синє і біле. Біле і синє. І раптом — червоне.

По білому снігу розтягнувся червоний шлейф. Тоді йому здалося, що це красиво. Але служниця закричала, відпустила його руку й кинулася до маестри — та осіла просто в сніг.

Потім, увечері, вдома була вже паніка, крики, материн стогін, батькові прокляття. Бергат, єдиний, хто звернув увагу на переляк молодшого брата, розповів, що матір «втратила дитину». Жаррак не розумів, як це — втратити дитину, але знав, що це зле. Бергат сказав: це означає, що Сюзетти не буде. Сюзеттою батько хотів назвати сестру — матір запевняла, що то буде дівчинка. Бергат сказав, що то справді була дівчинка. Жаррак спитав, звідки брат знає, якщо Сюзетти вже не буде. Але той не відповів.

Далі — спалахи. У тих спалахах було багато батька і його крику. Потім — ніч, екіпаж, руки матері.

«Ти належиш мені, Гайраку! — повторювала вона у стрімкій дорозі до Альтесштадта. — Така домовленість. Хай що тобі кажуть, знай: ти — мій».

Він слухняно кивав, хоч і не розумів тоді нічого.

— Я думаю, що мушу поїхати, мамо, — відповів Жаррак і помітив, як чаротвориця здригнулася.

Він промовчав про те, що хоче ще відшукати вбивцю Ґрехама. І про те, що викрадені з алхімікового дому зілля неодмінно десь проявлять себе. Варто лише прослідкувати за торгами цанією. Матір могла б зайнятися цим, та він не хотів втягувати її.

— Що ти вже накликав на свою голову? — із засторогою спитала герцогиня.

— Це державна таємниця Франу. А я все ще Прест.

Маестра схрестила руки, мовби до останнього сподівалася, що зможе позбавити його цього імені.

— А ще я ваш син, мамо. І завжди ним буду. Але вам мого шляху не перепинити.

* * *

Жарраку Етелю, мої вітання.

Ваше послання дісталося до мене вчасно. До вашого відома, Аль-Аканте розірвало Зимовий договір. Ми готуємося до атаки.

Я закрию очі на ваш вчинок і спробу, вочевидь, спонукати мене до потрібного рішення. Але гра, у котру ви граєте, не принесе очікуваної перемоги. Тому закликаю тверезо оцінити ситуацію та не наражати своє здоров’я, а перш за все — чаротворчу силу на невиправданий ризик і випробування.

Щодо дару, то я здивований тим, що ви так пізно дізналися про нього. Я був кращої думки про ваші уважність та кмітливість.

Ваше прохання легко було передбачити.

Моя ціна: ваш остаточний переїзд до Франу, вигідний шлюб і клопотання про роботу на короля. Але спершу — виграйте для мене цю війну.

Мої шанування,

Людовік Армер Прест, глава королівських чаротворців армії Його Величності Сонцесяйного короля Франу

Розділ 7. Правила гри

Канре здавалося, що з моменту, як Жаррак поїхав, дні стали тягучими, мовби глевке тісто, у котре занурюєш руки по лікті і ніяк не можеш обтріпати їх по тому, бо клапті тіста липнуть і липнуть, липнуть і липнуть, заважаючи робити будь-що інше.

Вона знала, що Жаррак поїде. Знала з того дня, коли він відкрив таємницю про керамічне серце. Зняти прокляття міг лише Людовік Прест. Отож Жаррак мусив поїхати, і Канре не хотілося думати, яким чином, якою ціною він отримає бажане в батька. А чаротворець не поспішав відкривати свої плани. Тільки прохав її не шукати проблем і зачекати трохи. «Зачекати трохи» — мовби йшлося про щось буденне й неважливе, мовби він не в далеку далеч їхав, а всього лиш до міста, щоби привезти їй дарунок.

— Синька, Жарраку! — нагадувала Канре у відповідь на його впевнені й легковажні фрази. — Ти знаєш, що сталося з пані Альвіанні. Знаєш, що це, певніше за все, через Гвеннанів порошок…

— Я листуюся з Есті Мерселлі. Він сказав, що пошесть у столиці заспокоїлася, та й на півдні її теж уже майже погамували.

— Тож ти одразу на південь… — здогадалася Канре, кусаючи губу.

— Договору більше немає. — Усміх стерся з Жарракового лиця, а на чолі проступили зморшки. — Але матінці не кажи, що я туди.

— Вона тебе не спинить.

— Так. Але не кажи. Хочу, щоб тепер ти заопікувалася моєю поштою. Мені мають написати про торги порошками — лист надійде від Касселя Ґрехама. Це Айнфрадів син. Будь ласка, прослідкуй, чи не сплине в його листах оголошення про продаж жуанської цанії. Вона офіційно заборонена, та на чорному ринку можна збути і знайти все.

— Що мені зробити, якщо ота цанія таки з’явиться на обрії?

— Дізнайся про продавця та придбай зілля за мій кошт. І заховай так, щоб ніхто не знайшов. Я певен, що ти впораєшся.

— Неодмінно, — кивнула Канре й ковзнула ближче, приглядаючись у півтемряві, чи посходили вже синці після недавніх страшних побоїв.

Мюллхар-цілитель хитав головою й казав, що дуже пощастило: поламані ребра не пробили легень. Жаррак віджартовувався й дякував святим та цілителеві. І врешті, залікувавши рани так-сяк, вирушив до Франу.

Дні бігли, та про торги порошками Кассель усе не повідомляв. Канре нипала в нудьзі. Зима, котра відвоювала собі велику частину маестриного дому, чатувала, варто було відійти від каміна, зазирнути до порожньої Жарракової спочивальні чи до будь-якої іншої кімнати, де зле натопили.

За кілька вечорів Канре втомилася від бездіяльності та тривоги, тому зважилася й написала Ріллеві Ельбраху. Думала собі: якщо Жаррак рятує її життя, покинувши іншу вагому справу, то й вона не сидітиме осторонь. Бо справа не жде. Свого запізнілого листа герцогові пояснила застудою: маестра Ріхгер так натхненно скаржилася на погане самопочуття під час гостини, що дівчина вирішила й собі