Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Залишилися два спалахи.

Затулити голову. Дихати. Дихати. Ди…

Окрик, розгніваний і владний, просочився крізь закладені вуха. Удари стихли. Шипіння ввірвалося в голову — спершу дуже гучне. Потім Жаррак зрозумів, що це закипає сніг, торкнутий спалахом чару.

Поки він силкувався підвестися й не зомліти, нападники один за одним, мов ганчір’яні ляльки, сіпнулися й повалились. Чар тріпотів довкола, розтинаючи повітря, і хльоскав без жалю.

— Господи, ви подивіться, які розумники! — хрипкуватий голос герцогині Генріени стьогнув незгірш, ніж заклинання.

Вона змахнула артефактом і вперіщила срібним плетивом одного з нападників, який намагався підвестися.

— Лежи, голубе, — проскрипіла чаротвориця, пробираючись між кущами; пишна тепла спідниця й довгий жакет заважали їй, зачіпаючись за голі гілочки. — Лежи.

Вона облизала потріскані губи й зашепотіла слова чару під носа так, мовби лаяла про себе нездалу кухарку. Плетиво зірвалося з артефакта — спалах минув Жаррака і зацідив по руці іншого нападника. Той зашипів, впускаючи ніж. Кров умить залила його долоню та порснула на сніг.

Маестра приклала два пальці до артефакта й видихнула щось, ледь не торкаючись його губами.

Сніг довкола неї розтанув весь, темно-синій поділ сукні й поли жакета розлетілися, мовби заклинання набухало довкола. Коли воно звільнилося, незнайомці в каптурах застогнали й заметались у болоті і талому снігу, як черви після дощу.

— Ноги пообриваю, — процідила крізь зуби маестра Генріена, насуваючись на них. — Руки пообриваю… А моєї дитини ви не матимете. — Вона присіла на одне коліно біля Жаррака. — Ну, гарно ти поїхав, так?

— Я вбила б їх, Гайраку, вчора, якби не… — Маестра Генріена шарпнула штори в боки, впускаючи до кімнати світло. — І я вб’ю їх. Тому ліпше тобі розповісти, хто це такі.

Жаррак прикрив очі рукою: світло било надміру яскраво, віддзеркалюючись у кристалах снігу, котрі знову заполонили все довкола після нічної хуртовини.

Маестра сіла при вікні. Її волосся, схоплене, як завше, у дві коси над чолом, підсвічувалося сонцем, і неслухняні волоски витворювали німб.

— Говори зі мною, — наказала герцогиня, не дивлячись на сина, й гнівно зчепила руки на грудях.

Жаррак бачив: вона гнівається, ще з учора. Через те, що дала нападникам утекти: їм на поміч прийшло надто просте і явне рішення — спалах дурманного порошку, використання котрого в пристойному товаристві вважалося за поганий тон. Але кому б там учора йшлося про поганий тон — йшлося про виживання і тільки. Жаррак, хоч йому й туманилося в голові, добре пригадував, як матір кидалася чаром в усіх трьох нападників не розбираючи, знавісніла від злості.

— Я не знаю, хто вони, мамо.

Він погано пригадував учорашній вечір. Рана на потилиці виявилася гіршою, ніж Жарракові спершу здавалося. Після втечі тих трьох, коли дурман розвіявся, він поривався сам іти. До дитинної паніки боявся, що матір побачить його слабкість. Його — великого чаротворця, який здобув форт Блакитної Свічки. І дав себе забити до півсмерті, не в змозі дотягтися до чару.

Але пориви змусити тіло рухатися розбивались об конвульсивне тремтіння. Матір, клацаючи язиком, примудрилася вивести його до алеї, а там уже чекали екіпаж, слуги, темрява…

— Га-айраку, не випробовуй мого терпіння, — повторила маестра Генріена, відриваючись від вікна. — Нізащо не повірю, що варто було приїхати, як знайшовся натовп охочих позбавити тебе голови. Ще й у такий варварський спосіб. Це ж не захолустя Дуйсбургів, дитя моє, щоби посеред білого дня забивали чаротворця ногами!

— Матінко, я був би спершу дуже радий, якби ви розповіли мені, як це встигли знайти мою дурну голову, щоб порятувати її.

— Свічка Ліхара, — голос маестри раптом вицвів, мов старе полотно. — Я мусила знати, куди ж ти втечеш, Гайраку. І, бачать святі, я вчасно запалила ту свічку.

Жаррак мовчки подивився на матір, на золотаве з сивиною волосся, котре вихором зметнулося над її головою, на вперті тонкі губи.

— Я не поїхав би без слова, — видихнув.

Вона мовчала.

Жаррак зціпив зуби. Він мало знав про Свічку Ліхара — давній віннський чар. Але того, що знав, було йому достатньо. Свічка здавна вважалася заклинанням жінок: мовляв, придумала його ревнивиця, чоловік котрої внадився до іншої. Заклинання, що потребує великої сили й однієї-єдиної свічі, неодмінно приводить до того, кого любить чаротвориця, яка «запалює». Але за свою силу Свічка Ліхара, немов часоспалення, пожирає відтин життя.

— Ніколи не запалюйте її, мамо. — Жаррак звівся на ліктях. — Чули мене? Ніколи більше. Пообіцяйте мені.

— А ти пообіцяєш мені, що не поїдеш? — у голосі герцогині майнула слабина. — Роби що забажаєш. Хочеш — стань на службу. Хочеш — гульбань і розважайся, в мене стане грошей. Хочеш — учися в Колегіумі. Навіть ту свою… хочеш — хай тобі буде. Поки забажаєш. Але не залишай Альтеса. Це не по правді. Твій батько відібрав усе, що зміг. Вигриз. Гайраку, я не винна в смерті Сюзетти. Але він однаково…

— Я знаю, мамо, — скривився юнак, тамуючи спогади, давні й розмиті.

Маестра Генріена Прест носила четверту дитину, коли це сталося. Свавільна Віннська Іскра, котра могла дорівнятися до свого чоловіка і силою, і запалом, не давала собі спочинку ніколи. Та мусила лежати вдома й пити ромашковий чай із сумішшю від найіменитішого королівського алхіміка Рошнана, аби дитя було спокійним і легко вийшло на світ. Жаррак пригадував запах того чаю. Лакований паркет, сині штори в материному покої та напій у кришталевій різьбленій заварничці. І її хрипке «Гайраку!» — у Франі матір однаково звала його на віннський манер, мовби вже фрахтувала собі на майбутнє.

Маестра Генріена не ви́носила четверту дитину. Вона билася на дуелі, коли вже не могла схилятися. Дуель була взимку — навісна суперниця, що сподвиглася наразитися на злість жони Преста, не знала про стан тієї. І не дізналася, бо впала зранена, а її лялькове лице збіліло — й бездоганно вписалось у снігове обрамлення.

Він був там, бо матір викликали зненацька — за що? Задля чого? Жаррак