Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Раптом вони підхопилися… Кинулися цілувати і обнімати мене, а тоді одне одного.

Це й був найщасливіший день моїх зимових канікул.

Від серця мені відлягло, і назавтра я сів за домашній твір. Я написав, що найщасливіший день був той, коли я ходив у Третьяковську галерею. Хоч насправді я був там півтора року тому.

Кажуть, що любов облагороджує людину. Від того дня, як я покохав, мені без кінця доводилося комусь брехати. Я робив це ненавмисне. Просто у мене запитували про те, про що я не міг відповідати чесно.

— Чому ти стільки часу приділяєш зачісці? І сорочки почав міняти мало не щодня?

— У нашій школі працює санітарна комісія.

— Про що ти увесь час думаєш? Чого блукаєш очима? Чому ти зітхаєш?

— Бо оцінки… У мене з'явилися двійки.

— Їх же не було. Звідки вони?

— Ось про це саме я й думаю.

Та насправді я думав про Лілю Тарасову.

Вона прийшла до нас із іншої школи. Пам'ятаю, на великій перерві, підбіг до мене Владик Бабкін і байдужісіньким голосом говорить:

— Так, до речі… Ти новеньку бачив?

— Яку новеньку?

— Тут одна… учениця. Поруч з тобою є вільне місце. Якщо вона захоче біля тебе сісти, скажи, що місце вже зайняте. Гаразд? І відішли її до мене. Я теж один сиджу… Гаразд?

— А навіщо це?

— Я не можу пояснити… Та повір — це важливо!

Хвилин за п'ять новенька підійшла до мене й запитала:

— Тут вільне місце?

Я подивився на неї — і мало не знепритомнів. Принаймні я геть забув про Владика і його прохання.

— Можна, я сяду? — запитала вона.

— Можна, — прошепотів я. І на тому ж уроці схопив першу двійку. Я схопив її тому, що дуже хотів одержати п'ятірку. Одержати на очах у Лілі Тарасової!

Відтоді я весь час хотів, щоб у неї на очах зі мною трапилося щось незвичайне або просто хороше. Одне слово, хотів, як кажуть, показати себе у вигідному світлі.

Та нарешті я зрозумів, що у такому світлі я можу себе показати лише на ковзанці, бо я добре катався! І я запросив її на ковзанку.

Я десь читав, що видатна людина завжди має «своє обличчя».

Ліля ні в чому не була схожа на інших! Портфель у неї був м'який, вишневого кольору, з двома золотими застібками.

Зошити й книжки — обгорнуті в рожевий папір з розводами, і не було на них жодної ляпки, жодної цяточки. Самописка була, як то кажуть, мініатюрна, олівець з оранжевою гумкою на кінці, блокнотик гарний, з календарем на обкладинці. А вже про очі й казати нічого!

Ліля зазирнула в той самий блокнотик з календарем і запитала:

— Двадцять восьме лютого — це субота? От і чудово. Підемо на ковзанку в неділю — двадцять дев'ятого.

— А чому так нескоро?

— Щоб ти встиг заслужити це право!

— Яке… право?

— Піти зі мною на ковзанку! — Вона зазирнула мені просто у вічі й запитала: — На що ти здатний заради мене?

Я відповів:

— На все!

— От і чудово! Я тебе випробовуватиму. Для початку виконай одне моє прохання.

— Будь-яке! — вигукнув я.

— Я раніше дружила з Валею. А потім ми посварилися. І у мене залишилася Валина книжка. Я не хочу сама заходити…

— Розумію! — вигукнув я. — Де живе Валя? Вкажи мені лише адресу. Я віднесу книгу, чого б мені це не коштувало!

— От і чудово. Валя живе якраз піді мною, на другому поверсі…

— А ти, отже, на третьому? — швидко зметикував я.

А ще я одразу зметикував, що побачу будинок, у якому живе вона, піднімуся тими ж сходами, якими щодня ходить вона…

Все це мало для мене дуже велике значення! Таке велике, що я спочатку піднявся на сьомий поверх, тоді спустився на третій, постояв трохи біля її квартири, зітхнув і спустився ще на один поверх…

Двері мені відчинив хлопець років тринадцяти-чотирнадцяти. Я чув, що зовнішність для чоловіків не має значення. І все-таки одразу подумав про те, що хлопець цей вищий за мене і значно вродливіший. Мені зробилося сумно… Та я опанував себе й запитав:

— Валя вдома? Мені потрібно віддати їй книжку.

— Не їй, а йому! — відказав хлопець. І простягнув руку. То, отже, це з ним вона раніше дружила? Мені стало нестерпно тяжко.

— Ти що, її паж? — запитав Валя.

Високі й вродливі люди можуть ставити будь-які запитання.

Я мовчки поплентався додому…

Я знав, що вдома вже про все здогадалися. Бабуся намагалася вплинути на мене. Але, як завжди, своєрідно.

— А син моєї сусідки, який вчиться у сьомому класі, вирішив спершу закінчити школу, тоді інститут, потім міцно стати на ноги і лише після того думати про все інше! — повчала бабуся.

Отож я мав зробити висновок, що запросити Лілю Тарасову на ковзанку я можу тільки після закінчення інституту. Мамі бабуся того вечора сказала:

— Коли тобі в п'ятому класі подобався Сергійко Потапов… це, я пам'ятаю, допомогло тобі стати відмінницею.