Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Я зрозумів, що мені також не завадило б стати круглим відмінником.

Наступного дня я одержав з фізики трійку з мінусом.

— Не впізнаю тебе! — здивувалася фізичка. Я й сам себе мало впізнаю!

Мені потрібно було з кимось порадитися. Я згадав про студента-геолога Юру, що жив у сусідньому під'їзді. Його батьки теж були геологи й часто виїжджали у відрядження. Якось, коли вони поїхали, Юра захворів на щось серйозне.

Я, звичайно, міг заразитися. Проте, нехтуючи небезпекою і запереченнями бабусі, доглядав за Юрою, бігав по ліки й навіть поставив йому гірчичники.

— Якщо у тебе в житті виникне якась складність, приходь до мене, — сказав Юра.

Я прийшов і все йому розповів. Він розсміявся.

— Ну, брате, це не складність! Ти в шостому класі? Пам'ятаю, пам'ятаю… Траплялося! Але все це пусте. Ти ризикував заради мене, і я хочу віддячити тобі тим же! А тут і допомагати нічого. Все само по собі минеться, розвіється. Як дим, як уранішній туман…

Десь за тиждень Ліля сказала мені:

— Чи не хочеш почергувати у моєму під'їзді?

— Хочу! А навіщо?..

— Ну раптом мені у чомусь, знадобиться твоя допомога? А ти поряд, у під'їзді…

— Я ладен стояти там цілодобово!

— Навіщо ж так багато? Години півтори чи дві на день. І досить!

Вона продовжувала мене випробовувати.

— Не бійся. Тобі там не доведеться нудьгувати, — додала Ліля. — Разом із тобою чергуватиме і Владик Бабкін!

Значить, і він проходить випробовування.

Ми з Владиком почали чергувати. Ліля спускалася, і ми супроводжували її до крамниці чи на базар. Ми йшли позаду й несли торби. Вона проходила через подвір'я, де Валя з другого поверху саме в цей час грав у хокей.

Він зупинявся, махав ключкою і обов'язково нас з Владиком називав то «почесним ескортом», то «музичним супроводом», то «прилипалами»…

Зустрічаючи нас у під'їзді, він щоразу запитував:

— Ну що? Заступили?..

Я все терпів. Я чекав на двадцять дев'яте лютого!..

Один лектор, якого я слухав у Парку культури й відпочинку, говорив, що коли хлопець мого віку закохається, то неодмінно тягає за коси дівчинку, в яку він закоханий, або навіть б'є її.

Мені зовсім не хотілося тягати Лілю Тарасову за коси. Тим більше, що кіс у неї взагалі не було. Мені дуже кортіло піти з нею на ковзанку. І я чекав…

Одного дня, спустившись згори, Ліля сказала:

— А чи не здається вам, що тут, у під'їзді, має залишитися хтось один?

— Хто?! — запитав я.

— Ви маєте вирішити це в чесному бою. Як мужчини!

Владик підійшов і стукнув мене по носі…

Ту ж мить Ліля злетіла на другий поверх і закричала:

— Валю! Розборони їх! Вони ж повбивають, один одного!

Валя неквапно спустився, побачив мій ніс і констатував:

— Ну от, Лілю, через тебе вже пролилася кров!

Він подивився на неї чи то з повагою, чи то навіть якось ще серйозніше…

Моя хустинка була в крові. Та я не помічав ні крові, ні болю, бо ж усе це відбувалося в суботу, двадцять восьмого лютого.

Увечері я подзвонив Лілі Тарасовій і нагадав:

— Сьогодні двадцять восьме! Отже, завтра двадцять дев'яте… Ми з тобою йдемо на ковзанку!

— Ти помилився, — відповіла Ліля. — Завтра перше березня!

Я забув… Я зовсім забув, що рік цей не високосний і що немає в цьому році двадцять дев'ятого лютого.

— Я теж забула, — мовила Ліля. І розсміялася.

— Ну то й що?.. Адже завтра все одно неділя! — наполягав я. — Двадцять дев'ятого лютого чи першого березня — яка різниця?

— Дуже велика! — сказала Ліля. — Перше березня у мене вже зайняте. Я обіцяла піти на ковзанку…

— Кому? — перебив я.

У відповідь вона знову розсміялася. А я, на жаль, не зміг їй відповісти тим же.

Наступного дня вранці я сховався за рогом Лілиного будинку і почав спостерігати.

Надворі стояла холоднеча. Та мені було жарко…

Вона вийшла на вулицю разом з Валею, який жив на другому поверсі.

Я так і думав! Він тримав у руках дві пари ковзанів — її і свої. І дивився на неї так само, як і вчора: чи то з повагою, чи то іще з чимось… А вона усміхалася.

Тієї миті я зрозумів, що кохати можна тільки ту людину, яка достойна кохання!

Я зрозумів це цілком ясно і твердо… Та мені від цього не стало анітрохи легше.

Я прийшов до студента-геолога Юри і сказав:

— Ти просив, щоб я… коли буде дуже й дуже важко…

— І досі?

— Так…

— Облиш! Це навіть смішно. У твоєму віці? Несерйозно!

Ні, це було серйозно. Так серйозно, що наступного дня я знову схопив двійку. І не тому, що не вивчив уроку, а тому, що ні про що інше не міг думати. Одне слово, погано тямив…