Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Якби я ходив у школу, то зробив би неможливе: одержав би четвірку з геометрії. Математичка каже, що у мене немає анінайменшої «просторової уяви», і навіть написала про це у листі, адресованому татові. А я раптом приношу четвірку! Мама з татом цілують мене, а потім і самі цілуються…

Та це були лише мрії: ніхто ще не одержував оцінок під час канікул!

Чим же можна було порадувати батьків у ці дні?

Я вирішив прибрати вдома. Я довго вовтузився з ганчірками й щітками. Та біда була в тому, що мама напередодні Нового року сама цілісінький день прибирала. А коли миєш уже чисту підлогу й витираєш ганчіркою шафу, на якій немає пилу, ніхто не помічає твоєї роботи. Мої батьки, повернувшись увечері, звернули увагу не на те, що підлога аж блищала, а на те, що я був брудний.

— Прибирав! — повідомив я.

— Дуже добре, що ти стараєшся допомогти мамі, — сказав тато, не дивлячись на маму.

Мама поцілувала мене і погладила по голові, немов круглого сироту.

Наступного дня я, хоч були канікули, прокинувся о сьомій ранку, увімкнув радіо й почав робити гімнастику і обтирання, чого досі ніколи не робив. Я гупав по квартирі, гучно дихав і хлюпався.

— Батькові також не завадило б цим зайнятися, — сказала мама, не дивлячись на тата.

А тато лагідно поплескав мене по шиї… Я мало не розплакався.

Одне слово, радість не об'єднувала їх. Не примиряла… Вони раділи порізно, кожен сам по собі.

І тоді я ударився в крайність: вирішив об'єднати їх за допомогою горя!

Звичайно, найкраще було б захворіти. Я ладен був усі канікули пролежати у ліжку, марити й ковтати будь-які ліки, аби тільки мої батьки знову заговорили одне з одним. І все було б знову, як і раніше… Звісно, найкраще було б удати, що я захворів — важко, майже невиліковно. Та, на жаль, на світі існували градусники й лікарі.

Залишалося тільки зникнути з дому, тимчасово загубитися.

Увечері я сказав:

— Піду до Могили. У важливій справі!

Могила — це прізвисько мого приятеля Жені. Хоч би про що Женя говорив, завжди починав так: «Дай слово, що нікому не розкажеш!» Я давав. «Могила?» — «Могила!» — відповідав я.

І про що б не розказували Жені, він завжди запевняв: «Ніколи! Нікому! Я — могила!» Він так довго всіх у цьому запевняв, що його нарешті прозвали Могилою.

Того вечора мені потрібна була людина, яка вміє зберігати таємниці!

— Ти надовго? — запитав тато.

— Ні, хвилин на двадцять. Не більше! — відповів я. І міцно поцілував тата.

Потім я поцілував маму так, ніби вирушав на фронт чи на Північний полюс. Мама й тато перезирнулися. Горя вони ще не відчували. Поки що була лише тривога. Але вони вже трохи зблизилися. Я це відчув. І пішов до Жені.

Коли я прийшов до нього, вигляд у мене був такий, що він здивувався:

— Ти втік з дому?

— Так…

— Правильно! Давно пора! Можеш не хвилюватися: ніхто не довідається. Могила!

Женя поняття ні про що не мав, але він дуже любив, щоб утікали, ховалися і переховувалися.

— Кожні п'ять хвилин ти телефонуватимеш моїм батькам і говоритимеш, що дуже чекаєш мене, а я досі не прийшов… Розумієш? Поки відчуєш, що вони від хвилювання розум утрачають. Не буквально, певна річ…

— А навіщо це? Га?! Я — нікому! Ніколи! Могила!.. Ти знаєш…

Та хіба я міг розповісти про це навіть Могилі?

Женя сів до телефону. Підходили або мама, або тато — залежно від того, хто з них виявлявся у коридорі, де на столику стояв наш телефон.

Але після п'ятого Женчиного дзвінка мама й тато вже не виходили з коридора.

А потім вони самі почали дзвонити…

— Він ще не прийшов? — запитувала мама. — Не може бути! Значить, щось скоїлося…

— Я також хвилююся, — відповідав Женя. — Ми мали зустрітися у важливій справі! Та, може, він усе-таки живий?..

— У якій справі?

— Це секрет! Не можу сказати. Я присягся. Але він дуже поспішав до мене… Щось скоїлося!!

— Ти не переборщи, — попередив я Могилу. — У мами голос дрижить?

— Дрижить.

— Дуже дрижить?

— Поки що не дуже. Але задрижить на повну силу! Можеш не сумніватись. Я вже постараюся…

— Ні в якому разі!

Мені було шкода маму й тата. Але я діяв заради високої мети! Я урятував нашу сім'ю. І необхідно було переступити через жалість!

Мене вистачило на годину.

— Що вона сказала? — запитав я Женю після чергового маминого дзвінка.

— «Ми втрачаємо розум»! — радісно повідомив Женя. Він був у захопленні.

— Вона сказала: «Ми втрачаємо…»? Саме — ми? Ти це точно запам'ятав?

— Померти мені на цьому місці! Але треба їх ще трохи помучити, — сказав Женя. — Нехай подзвонять у міліцію, у морг…

— Нізащо!

Я помчав додому!..

Двері я відчинив своїм ключем тихо, майже безшумно. І навшпиньках увійшов у коридор.

Тато й мама сиділи по обидва боки від телефону, бліді, вимучені. І дивилися одне одному у вічі… Вони страждали разом, удвох. Це було чудово!