Хлої Еспозіто - Шалена

видає якийсь звук: цвірінь, цвірінь, цвірінь. Ну що тепер? Сподіваюся, не черговий твіт від Тейлор. Лізу в сумочку й дістаю айфон: шість пропущених дзвінків і два повідомлення від мами:

«Бет, де ти? Я перед твоєю віллою. Вона згоріла вщент! Тут пожежники, але вілла в руїнах. НАБЕРИ МЕНЕ. З ТОБОЮ ВСЕ ГАРАЗД?»

«Бет, люба. Твій син у мене. Не хвилюйся, з ним усе гаразд, він був у Емілії, але я хочу забрати його в готель і нагодувати банановим пюре».

Я знову кричу. І кричу. І кричу. Хапаю золотий свічник і гепаю ним об стіл, кидаю лампу, вазу з квітами, кришталеву статуетку об підлогу. Перевертаю крісла й канапу. Підбігаю та смикаю фіранки. Вони рвуться й падають на землю червоним горбиком. Загортаюсь у фіранку, зіщулююсь у клубок. Я лишилася без нічого. Без грошей. Без машини. Без Ніно. Без яхти. Без Ернесто. Я хочу зникнути.

Стукіт у двері звучить як гармата. Чорт. Ну що тепер? Від’їбіться. Їдіть геть. Хто це може бути, о такій годині? Думки пролітають зі скаженою швидкістю. Господи, ні, тільки не мама! Але звідки їй знати, де я? Ніно? Але ні, він давно вшився. Елізабет? Ні, Алві, не гальмуй. Це не може бути Бет. Ті чуваки з Сицилії, що гналися за нами? Ні, хіба я їх не вбила? Грьобана поліція? Заспокойся, Алві. Ти параноїш. Ще раз гучно стукають, просвердлюючи мозок. Глибоко вдихаю.

– Іду, – кажу я.

Виборсуюся з фіранок, поправляю волосся, тру долонями щоки. Повільно, по міліметру прочиняю двері. Це Метью. Хвала небесам. А може, мені вбити його? Можливо, мене б це підбадьорило. Побачивши мене, він відхитується назад.

– Усе добре, мадам? Мені здалось, е… е… е… що я почув якийсь шум.

– Шум? Ні.

– Ну, може, крик?

– Ні, ні.

– Ви впевнені, що все гаразд?

– Зі мною все абсолютно нормально.

– Бо виглядаєте ви якось о…

– Як? – просвердлюю його поглядом, провокуючи закінчити речення. Давай, кажи.

– Якось ошелешено…

Очі в нього широко розплющені. Руки, виструнчені по швах, тремтять.

– Ну, ти теж! – грюкаю дверима, перевіряю, чи замкнені вони. Це я ошелешено виглядаю? Підходжу до дзеркала і ще раз уважно роздивляюся себе. Із дзеркала на мене витріщається обличчя Елізабет. Обличчя Елізабет. Очі Елізабет. Моє серцебиття прискорюється. Я струшую головою. «Не гони, Алві. Не будь дурепою. Це божевілля». Але я підходжу ближче, мій ніс за сантиметр від дзеркала… На мені кольє Бет, її діамантове кольє. Нащо Ніно дав мені це? Я зазираю собі в очі – в них стоять сльози. І це правда.

Я Елізабет. Я Бет.

Зі шлунка піднімається нудота. Що за фігня? Серце калатає. Відображення в дзеркалі беззвучно кричить.

– Елізабет?

О Господи.

Я ЕЛІЗАБЕТ. Я БЕТ.

Мої обличчя, очі, усмішка – все це її! Я хитаю головою, в паніці роззираюся, хапаю урну з камінної полиці й пожбурюю в дзеркало. Воно розбивається на тисячу скалок, вони стрибають по каміну, осипаючись дощем. Серце б’ється ще швидше. Де моє серце? Торкаюся грудей під ліфчиком. Пульс бухає: БУ-БУХ! БУ-БУХ! І це добре. Все гаразд. Моє серце праворуч. Воно з правого боку, а не з лівого. Годі страждати фігнею. Ти втрачаєш глузд, Алвіно. Божевільна, божевільна, божевільна. Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі. Забагато коксу. Замало сну. Забагато крові. Мені потрібне повітря.

Підбігаю до вікна, вихиляюся, дивлюся на тротуар.

Глибоко вдихаю. Падає дощ – великі важкі краплі. Свинцеве небо. Чорна, непроглядна ніч. Ніно. Ніно. Це він мене довів. Як він міг покинути мене? Це він винен. Ну звісно ж, він утік. Те саме зробила б і я, якби додумалася до цього першою. Я навіть трохи вражена. Бачите, ми однакові, я і Ніно. Обоє рябоє. Ми створені один для одного. Він мій суджений. Я Попелюшка, а він, сука, принц. Не з тою він трахався. Я відмовляюся програвати. Він мене не переможе. Я знайду Ніно, чого б мені це не вартувало.

– Це не кінець, Джаніно Маріє! – кричу я у вікно.

Я знайду цього stronzo й неквапливо… болісно… розтягуючи задоволення… Знайду його та вб’ю.

Чи вийду за нього.

Ніно слід познайомитися з Алві.

Епілог

Алвіна Найтлі

Готель «Рітц»

Лондон, Пікаділлі, 150

W1J 9BR

М-ру Ченнінґу Тейтуму

Агенція «Кріейтів артістс»

Алея зірок, 2000

Лос-Анджелес

Каліфорнія, 90067

Тема: Весілля

Понеділок, 31 серпня 2015 року, 3:56 ранку

Шановний містере Тейтум!

Мене звуть Алвіна Найтлі, але ви можете називати мене Алві чи Ел (хоча це трохи схоже на чоловіче ім’я). Я не тільки найбільша ваша прихильниця, але й потенційна майбутня дружина. Я захоплююся вами вже давно (відколи перша частина «Супер Майка» вийшла в прокат у Великій Британії), але мені подобається не тільки ваш точений прес і накачаний торс, але й ваш член. Вважаю, що ви граєте краще за Райана Ґослінґа, але не так добре, як Метью Макконагі, він дійсно талановитий.

Дозвольте трохи розповісти про себе, щоб ви могли вирішити, чи хочете одружуватися зі мною (але я, до речі, вам би радила). Як я вже сказала, мене звуть Алвіна, і мені 26 21 рік. Зараз я живу в Лондоні, Англія, в готелі «Рітц» (як видно з фірмового бланку, на якому я пишу), але це не постійна моя адреса. Я сподіваюся знайти собі житло, коли віддам під заставу діамантове кольє, що коштує десь сімдесят-вісімдесят тисяч фунтів, яке подарувала мені на день народження сестра. Цього має вистачити для першого внеску за студію в Арчвеї. Імовірно, я ще отримаю виплату за страховкою за спалену віллу на Сицилії, але я поки що не впевнена.

Я дружня, товариська, весела людина, душа компанії. Я знаходжу спільну мову з усіма, люблю тварин, дітей і туристів. Мені подобається опера, поезія, «ламборґіні», подорожі, алкоголь, вбивства й секс. Особливо секс. Я дуже досвідчена, і мені казали, що я добре роблю мінет. На даний момент я переспала з трьомастами трьома чоловіками, проте це було за понад вісім років, тож не вважайте мене шльондрою.

В мене було кілька тривалих (довших за одну ніч) стосунків. Останні закінчилися нещодавно (сьогодні ввечері) й мирно (він і досі живий), та оскільки ще є шанс, що ми знову будемо разом, я хотіла повідомити вас про мою тимчасову доступність. Я спробую відстежити його (за допомогою GPS-додатку, який я завантажила на його телефон, коли він був у душі), та припускаю, що ймовірність того, що він зробить мені пропозицію, лише п’ятдесят відсотків.

Поки що надсилаю цього листа