Хлої Еспозіто - Шалена

жовтий порошок. Я не знаю, що робити з цим усім, тож я просто дивлюся: абстрактна картина відомого художника, яку слід цінувати. Натомість я їм безкоштовний арахіс.

До зали заходить чоловік. Це не Ніно. Він сідає на протилежному кінці стійки та замовляє чистий віскі. Крутиться на стільці. Грається телефоном. За чоловіком на стіні прекрасна позолочена картина: жінка із закинутою головою й лебідь на тлі яскравого заходу сонця. Сонце сипле на блискуче небо свої промені, що зливаються в золотаво-оранжеве сяяння. Мереживні кучерики хмар. Жінка роздягнута, з оголеними грудьми, гарна, волосся розвівається, рот відкритий. На ній лежить лебідь, граційний, величний, розкривши крила. Лише коли я прикінчую мартіні, до мене доходить, що лебідь ґвалтує жінку. Я почула цей міф на каналі «Хісторі»: жінка – це Леда, а лебідь – це Зевс. Це збіса огидно. Мене раптом занудило.

Дивлюся на порожній прохід. Озираю кімнату: тихо, порожньо. Спостерігаю за секундною стрілкою на «Ледіматіку» Бет. Тік-так, тік-так. Час повзе ох як повільно. Він сповільнюється й зупиняється, як на м’яких годинниках Сальвадора Далі. Кольори навкруги – олійні фарби. Вікна, меблі, столи й стільці – все намальоване. Двовимірне. Нічого не ворушиться. І я знаю, що Ніно не прийде. Тому він і відправив мене чекати. Бо не прийде.

Приходжу до тями. Чорт.

– Можна скористатися вашим телефоном? – питаю в бармена. – Я хочу зателефонувати в номер.

– Звичайно, мадам. – Він передає мені слухавку. Вихоплюю її й тицяю по цифрах: 1012. Слухаю гудки, поки вони не закінчуються, й телефоную знову. Нічого. Можливо, він уже йде сюди. Та я чомусь знаю, що ні. Розраховуюся за напій і вибігаю з бару, біжу коридором і сходами нагору. Що, як він спустився ліфтом і ми розминулись? Дістаю картку й відчиняю двері.

– Ніно? – гукаю я.

Речей Ніно в номері немає: немає одягу, взуття, нашої сумки. Апартаменти порожні. Я прочісую кімнати в пошуках валіз, розчиняю шафи, зазираю під ліжка. Висуваю шухляди й шукаю гроші. Перевіряю всі столи, сподіваючись знайти талон на «ламбо». Нічого. Все зникло.

Дідько.

На тумбочці лежить капелюх Ніно – чорний, крислатий, з рельєфною стрічкою. Беру його в руки. Він пахне Ніно. Це єдиний доказ того, що він взагалі тут був. Хапаю телефон, валюся на ліжко, викликаю консьєржа.

– Паркувальника, будь ласка.

Мене з’єднують.

– Вітаю, це номер 1012. Наша машина на місці?

Пауза.

– Вибачте, мадам, але ваш чоловік щойно забрав машину…

– Зрозуміло, – кажу я та кладу слухавку. – Чорт.

Біжу до вікна, відчиняю його, визираю на вулицю. Там прохолодно й дощить. Під вікном стоїть червона «ламбо», з неї виходить паркувальник. Ніно там, з валізами й грошима.

– Ніно! – кричу я. Він відчиняє дверцята. Він не дивиться вгору.

Скидаю підбори й вибігаю з кімнати, мчу коридором. Не можна дозволити цьому вилупку втекти. Ліфт надто повільний. Завертаю на сходи. Збігаю ними, спотикаючись, затинаючись. Пробігаю повз стійку адміністрації, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом. Чоловіки підіймають очі й витріщаються. Метью всміхається, коли я пролітаю повз нього. Грьобаний Ніно. Кляті чорти. Я справді вважала, що в нас є майбутнє. Я думала, між нами щось особливе. Швейцар низько вклоняється, відчиняючи мені двері.

Я опиняюсь на вулиці. Стіна дощу. Я спізнилася на дві секунди. Нігті дряпають багажник «ламбо» якраз у ту мить, коли Ніно втоплює педаль газу в підлогу. Я біжу й біжу, щосили, краплі дощу боляче б’ють в обличчя, стікають по шиї, морозять спину. Машина мчить геть по Пікаділлі. Його потилиця. Блискуче чорне волосся. Він навіть не озирнувся. Його дурний капелюх досі в мене в руках. Я кидаю його йому вслід, потім сідаю в калюжу на асфальті й ридаю. Отак-от! Він поїхав. Можна забути про пропозицію. Забути про план. Тепер тільки я, наодинці із собою, самотня, знову сама. Немає навіть Бет, щоб можна було ненавидіти її. А всіх інших я повбивала.

Хай йому трясця, чорт забирай. Хай йому трясця, чорт забирай. Хай йому трясця, чорт забирай. * * *

Нігті здирають шпалери, прохолодні й гладенькі, вздовж нескінченного коридора. Ноги, здається, самі несуть мене. Нарешті я бачу двері номера. Спираюся на одвірок, вовтузячись із замком. Ключ-картка клацає, і блимає маленький зелений вогник. Заходжу всередину. Все таке саме, як і було, тільки трохи інше. Пікселізоване, як у відеогрі. Від сліз я бачу все розмитим. Раптом стає дуже тихо. Номер видається завеликим. Увесь цей простір – невже тільки для мене? Гепаюся на канапу. Ошелешена. Приголомшена. Що мені робити тепер? Далі лишатися тут я не можу. Повернутися до квартири нечупар я теж не можу. Вони ніколи не пустять мене, навіть якщо я благатиму. Згадую свою стару кімнату в Арчвеї… Цікаво, як там тепер, коли все моє повиносили? Порожнє місце на стіні там, де був постер Ченнінґа Тейтума. Брудний прямокутник замість нього й рештки липкого пластиліну по кутках. Цікаво, що з ним тепер? Закладаюся, нечупари викинули його разом із секс-іграшками. На підлозі нове відро для дощової води. Моїх речей там не буде, але в іншому, думаю, все лишилося таким самим: той самий старий матрац, ті самі старі килими, ніби я ніколи й не їхала, ніби нічого й не змінилось. Можливо, нічого й не змінилося й усе це тільки в моїй голові?

Сицилія вже почала тьмяніти, розчинятись, як поганий сон… Беру телефон Бет і гортаю фотографії. Я з Ерні. Моє селфі зі священиком. Тіла під дощем. Це таки було! Я не божеволію. Притискаю до грудей червону оксамитову подушку і схиляю на неї голову.

Ніно не вимкнув телевізор. Це канал цілодобових новин: «Бі-бі-сі ворлд». Йде сюжет про міграційну кризу: Сирія, Кале, табір біженців на Лампедузі. Звук притишено, але на червоній стрічці внизу екрана напис: «Екстрене повідомлення: експерти підтвердили, що зниклу картину Караваджо “Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм” знайдено. Вона постраждала під час пожежі на одній із вілл у Таорміні, Сицилія. ФБР шукало цей шедевр Караваджо вартістю 30 мільйонів доларів із 1969 року, відколи картину вкрали з каплиці Сан-Лоренцо, Палермо».

Я спалила тридцять мільйонів доларів? Я кричу.

Підбігаю до екрана, накидуюся на нього й зриваю телевізор зі стіни. Він падає на килим. Він виривається з розетки. Я стрибаю, стрибаю, стрибаю по екрану: ХРУСЬ, ХРУСЬ, ХРУСЬ. Я нахиляюся, тримаючись руками за коліна, відсапуюсь. Тридцять мільйонів доларів? Тридцять, сука, мільйонів? Розчиняю мінібар і беру пляшечку джину «Бомбей апфір». Це пляшка блакитна чи сам джин? Вихиляю одним ковтком. Не дуже смачно. Мені вже краще.

Телефон Бет