Джон Гришем - Інформатор

Серед ранкової пошти були три об’ємних пакунки з офісу Едгара Кіллбрю. Лейсі неохоче відкрила їх і знайшла прикріплений лист. У типовій для себе манері, досить зверхньо, Едгар пояснював, що в пакунку вона знайде відповідь судді Макдовер на необґрунтоване обвинувачення Лейсі. До листа він додав офіційну вимогу зняти з його клієнтки всі обвинувачення, а розслідування припинити. Як альтернативу адвокат ставив вимогу «термінового і конфіденційного слухання у присутності всіх членів Ради з судових правопорушень».

Лейсі зробила запит на всі папери його клієнтки, як офіційні, так і приватні, з десяти конкретних судових процесів. Почавши перебирати стос папірців, вона зрозуміла, що нічого нового з них не дізнається. Кіллбрю і його помічники просто скопіювали судові протоколи і склали їх у довільному порядку. Серед них траплялися якісь нотатки, продиктовані суддею й не залучені до офіційних матеріалів справи, було навіть кілька рукописних, але не знайшлося нічого такого, що ілюструвало б її думки, наміри чи спостереження; нічого, що підтвердило б її протекцію стосовно тієї чи іншої сторони. Однак у кожній із цих справ вирок був на користь безликих офшорних компаній і проти місцевих власників землі й позивачів.

Не дивно, що папери були далеко не такими впорядкованим, як ті, що давно уклала Саддел. Проте в Лейсі не було вибору, всі матеріали і записи потрібно було проглянути. Коли вона закінчила, то доповіла про це Гейсмеру.

П’ятого жовтня, в першу середу місяця, суддя Макдовер пішла з офісу на годину раніше, ніж зазвичай, і попрямувала до будинку в «Кролячих перегонах». Це був її другий візит туди після появи скарги, в якій її звинувачували в отриманні цієї нерухомості як ланки хабарницької схеми. Вона поставила свій «лексус» там, де завжди, залишивши вільне місце для іншої автівки, й увійшла до будинку. Жінка ніяк не проявляла хвилювання чи знервованості, жодного разу не глянула через плече й не озирнулася на вулиці.

В будинку суддя перевірила вихід на патіо та всі вікна. Вона пішла до свого сейфу і провела там кілька хвилин, милуючись своїми «здобутками», речами, які довго збирала і тому вважала, що заслуговує на них. Гроші та діаманти у маленькій, портативній, вогнестійкій схованці. Залізні шафки на замку були наповнені прикрасами, рідкісними монетами, вінтажними срібними келихами, філіжанками, столовими приборами, лімітованим першим виданням відомих романів; тут був і старовинний кришталь, і невеличкі картини роботи сучасних майстрів. Усе це вона придбала завдяки прибуткам із казино, майстерно інвестованим шляхом систематичного придбання у різних дилерів, які навіть не підозрювали, що вона і Філліс Тебен порушують якісь закони. Секретною складовою такої схеми було терпіння. Скуповуй цінний і рідкісний товар у невеликих кількостях — і з часом колекція збільшиться. Знайди хорошого дилера, уникаючи тих, які ставлять багато запитань або сумніваються, і, як тільки випаде нагода, вивозь добро із країни.

Макдовер обожнювала свою колекцію, але вперше за одинадцять років вона запанікувала. Усі ці речі потрібно відправити або перевезти нелегально у безпечніше місце. Тепер, коли її звинуватили. Хтось здогадався про її будинки та підставні компанії, що володіли ними. Можливо, Бонн Дюбос — істота холоднокровна, але не Клаудія Макдовер. Її ненаситний апетит до грошей пішов на спад. Досить уже. Вони з Філліс можуть подорожувати світом і сміятися з тих індіанців. І що найважливіше, вона могла б обірвати усі контакти із Дюбосом.

Нарешті він приїхав, і тепер вони сиділи за столиком і дивилися на поле для гольфу. Дюбос налив собі подвійну порцію горілки. Клаудія пила зелений чай. На дивані лежали дві сумки; одна наповнена грошима, друга порожня.

— Розкажи про Кіллбрю, — попросив він.

— Він закидає їх паперовою роботою, і це за п’ятсот баксів на годину, уяви собі. Звісно, він вимагає, щоб справу закрили. Кіллбрю зчиняє багато галасу щодо термінового слухання, але каже, що це все можна розтягнути як мінімум на шість місяців. Де ми будемо за шість місяців, Бонне?

— Тут, і ми рахуватимемо наші гроші. Нічого не зміниться, Клаудіє. Ти що, хвилюєшся?

— Звісно, хвилююсь. Ці люди не дурні. Я можу показати їм чеки, що підтверджують сплату за будинки, десять тисяч за кожен, тоді як справжня ринкова ціна була значно вищою. Я можу показати їм векселі, за більшістю з яких я й досі винна якимось підставним банкам на Карибах.

— Ти роками їх оплачувала. Твої справи з банками їх не стосуються.

— Це були дуже маленькі платежі, Бонне, дуже маленькі. І ці платежі поверталися до мене через інший офшорний банк.

— Вони ніколи не зможуть відстежити гроші, Клаудіє. Скільки разів ми уже про це говорили?

— Я не знаю, Бонне. Може, мені піти у відставку?

— У відставку?

— Поміркуй про це. Я можу пояснити це проблемами зі здоров’ям, розповім пресі якусь казочку й залишу офіс. Кіллбрю наробить багато шуму і доведе, що у РСП більше немає юрисдикції. Цілком ймовірно, що розгляд цієї скарги припинять.

— Вважай, що її вже немає.

Вона глибоко вдихнула і ковтнула чаю.

— Маєрс?

— Маєрс зник.

Вона поставила чашку і блюдце на столик.

— Я так більше не можу, Бонне. Це твій світ, не мій.

— Він переховується, чуєш? Ми поки що його не знайшли, але невдовзі знайдемо.

Вони надовго замовкли. Клаудія мовчки підраховувала кількість жертв, а Дюбос думав про додатковий прибуток, який зможе привласнити, якщо вона піде на