Джон Гришем - Інформатор

Судді повинні бути чесними і мудрими. Їхня непідкупність та неупередженість — основа всієї судової системи. Ми віримо, що вони діють в ім’я справедливості, захищають права всіх учасників процесу, карають тих, хто чинить зло, і стежать за належним дотриманням законів. Та що як суддя порушує закон і бере хабарі?

З радіоприймача в автівці лунав легкий джаз. Це був їхній компроміс. Лейсі, власниця автомобіля «тойота пріус», ненавиділа реп. Натомість її пасажир так само негативно ставився до пісень у стилі кантрі. Вони якийсь час перемикали станції: спортивні програми, громадське радіо, золоті хіти, гумор для дорослих, BBC, щось у стилі блюграс, CNN, опера, ще щось. Зрештою, відчувши легке роздратування і втому, обоє здалися й увімкнули джаз. Легкий, щоб Г’юго міг і далі солодко дрімати. Легкий, бо Лейсі не вважала себе прихильницею такої музики. Вже не перший рік взаємні компроміси допомагали їм підтримувати хороші стосунки. Зрештою, обоє були задоволені. Він спав, а вона вела машину.

До економічної кризи члени Ради з судових правопорушень (РСП) могли користуватися державними «хондами». Всі автомобілі були білого кольору, мали дві пари дверцят і невеликий пробіг. Зі скороченням бюджету службові машини зникли. Лейсі, Г’юго та решта державних службовців у Флориді були змушені під час виконання своїх обов’язків перейти на власний транспорт. Держава відшкодовувала їм п’ятдесят центів за милю. Маючи чотирьох дітей і чималу іпотеку, Г’юго міг дозволити собі лише старий позашляховик, який ледь доїжджав до офісу. Про тривалі поїздки на ньому годі було й мріяти. Отож, він дрімав у машині своєї напарниці на місці пасажира.

Лейсі насолоджувалася тишею. Більшість справ вона розслідувала самостійно, як і її колеги. Хвиля скорочень прокотилась офісом, і в ньому залишилося лише шість слідчих. Разом із шефом — всього сім у штаті з двадцятимільйонним населенням, де тисячі суддів засідали в судових залах і виносили більш як півмільйона рішень щороку. Лейсі дякувала Богу за те, що майже всі судді були чесними та порядними людьми, які вірили у рівні права і справедливість. Інакше б вона давно вже звільнилася. Та оскільки й негідників теж не бракувало, Лейсі працювала по п’ятдесят годин на тиждень.

Дівчина м’яко посунула важіль перемикання передач і повільно з’їхала з дороги. Коли автівка зупинилася, Г’юго вже прокинувся й був готовий до дій. Він нахилився вперед і запитав:

— Де це ми?

— За двадцять хвилин прибудемо на місце. Ти ще маєш час повернутися на правий бік і трохи похропіти біля вікна.

— Невже я хропів?

— Якщо вірити твоїй дружині, ти завжди так робиш.

— Ну, на свій захист скажу, що я до третьої не спав через дитину, дружина не могла дати їй ради. Я думаю, це дівчинка. Ніяк не можу пригадати її імені.

— Дружини чи дочки? Ха-ха.

Коли справа стосувалася чоловіка, мила і практично весь час вагітна Верна мала кілька секретів. Вона майстерно ним управляла, а це було завдання не з легких. У шкільні роки Г’юго був одним із найкращих учнів у класі й зіркою футбольної команди. В команді він був нападником. Це коштувало йому багатьох синців, але й слави хлопцеві не бракувало. Принаймні так було впродовж трьох із половиною матчів, аж поки його не винесли з поля із травмою хребця у верхній частині спини. Г’юго думав після одужання повернутись у футбол, але мати йому цього не дозволила. Закінчивши школу з відзнакою, юнак вступив на юридичний факультет. Його популярність швидко минула, але впевненість, притаманна «Всеамериканським спортсменам», залишалась назавжди. Тут вже нічого не вдієш.

— Двадцять хвилин, кажеш?

— Еге ж. Звісно, якщо хочеш, я можу залишити тебе в автомобілі з увімкненим двигуном і ти спатимеш увесь день.

Г’юго повернувся на бік, заплющив очі й промимрив:

— Я хочу нового напарника.

— Чудова ідея, але є невеличка проблемка: ніхто інший із тобою не працюватиме.

— Хочу, щоб у мого напарника була більша автівка.

— Ми можемо проїхати вісімдесят кілометрів, витративши не більш як чотири літри пального.

Г’юго знову щось пробурмотів і затих, потім завовтузився і різко сів. Потер очі й запитав:

— А що це ми слухаємо?

— Ми вже говорили про це, ще коли виїжджали з Таллахассі, до того, як ти впав у сплячку.

— Наскільки пам’ятаю, я пропонував повести машину.

— Ага, розплющивши одне око. Дуже мило з твого боку... Як там Піппін?

— Багато плаче. Зазвичай, як свідчить мій власний багатий досвід, немовля плаче з якоїсь причини. Йому потрібна їжа, вода, сухий підгузок, воно хоче до мами абощо. Але це дитя кричить задля власного задоволення. Ти не уявляєш, від чого відмовляєшся, коли не хочеш побути з моєю донькою.

— Якщо ти забув, то нагадаю, що я вже двічі з нею залишалась.

— Це правда, хай благословить тебе Бог. Може, побавиш її ще й сьогодні увечері?

— Без проблем... Це у вас вже четверта дитина. Ви коли-небудь думали про контрацептиви?

— Ми з Верною це обговорюємо. І раз уже торкнулися цієї теми — як там твоє особисте життя?

— Поговорімо краще про щось інше.

Попри зовнішню привабливість, у свої