Ю. Несбе - Спаситель

– У грудні крига на Осло-фіорді не буває міцною, – озвався він, видихаючи хмаринку морозяної пари. – Тому рибалити треба наодинці. А я завжди їх використовую. – Він кивнув на лижі на своїх ногах. – Щоб розподілити вагу.

Харрі повільно кивнув. Йому вже видавалось, що крига під ногами помалу розтріскується.

– У штаб-квартирі казали, що я знайду вас тут.

– Єдине місце, де я маю змогу розчути власні думки. – Командувач смикнув вудилище.

Поряд з ополонкою лежала газета, а на ній – слоїк з приманкою й ніж. На першій шпальті пишуть, що з першого дня Різдва очікується потепління. Про смерть Халворсена ані слова. Мабуть, номер надрукували раніше.

– Є про що розмірковувати? – спитав Харрі.

– Та-ак. Ми сьогодні увечері разом з дружиною на різдвяному концерті приймаємо прем’єр-міністра. Й на тижні підпишемо з Гільструпом угоду щодо продажу нерухомості. Загалом, є про що розмірковувати.

– Власне, я хотів спитати вас лише одну річ, – мовив Харрі, зосереджено намагаючись розподілити вагу на обидві ноги.

– Слухаю.

– Я доручив своєму працівникові, Скарре, перевірити, чи не було переказів з вашого рахунку на рахунок Роберта Карлсена й навпаки. Переказів не робили. Але Скарре знайшов іншого Карлсена, котрий регулярно переказував кошти на ваш рахунок. Юсефа Карлсена.

Давид Екхоф і бровою не повів, лише не зводив очей з чорної води в ополонці.

– А питання у мене таке. – Харрі пильно глянув на Екхофа. – Чому останні дванадцять років ви отримували щоквартально вісім тисяч крон від батька Юна та Роберта?

Екхоф сіпнувся, наче вловив велику рибину.

– То як?

– Чи це дійсно важливе?

– Гадаю, так, Екхофе.

– Але нехай це буде між нами.

– Не можу цього пообіцяти напевне.

– Тоді я не можу розповісти.

– Тоді мушу забрати вас в управління, щоб ви пояснили письмово.

Командувач звів голову, примруживши око, питально глянув на Харрі, ніби оцінюючи, наскільки сильним є ймовірний супротивник.

– Гадаєте, Гуннар Хаген дозволить? Щоб ви притягли мене в управління?

– Поживемо – побачимо.

Екхоф прагнув щось сказати, але змовчав, наче відчуваючи, що Харрі налаштований рішуче. А Харрі спало на гадку, що вожак стає вожаком не завдяки грубій силі, а завдяки здатності правильно оцінити ситуацію.

– Гаразд, – відповів Екхоф. – Але це довга історія.

– Часу у мене вдосталь, – мовив Харрі. Крізь підошви на чоботях уже проймав мороз.

– Юсеф Карлсен, батько Роберта та Юна, був моїм ліпшим другом. – Екхоф кинув оком кудись у бік Снарьо. Ми разом вчилися, разом працювали, мали великі сподівання і, як то кажуть, подавали великі надії. А найголовніше – мріяли про могутню Армію спасіння, що звершує справу Божу на землі. Звитяжну Армію, розумієте?

Харрі кивнув.

– Кар’єрними сходами ми теж підіймалися разом, – вів далі Екхоф. – З часом нас з Юсефом стали вважати суперниками, котрі націлені на посаду, яку я зараз обіймаю. Хоча я вважав, що посада ця не надто важлива, що нас веде мрія. Але коли обрали мене, з Юсефом щось сталося. Він ніби змарнів. Та-ак, нелегко казати, самого ж себе до пуття не знаєш, може, я б теж поставився до всього так само. Хай там як, а Юсеф обійняв відповідальну посаду головного управителя, але попри те, що ми й надалі товаришували родинами, все ніби якось змінилося… – Екхоф добирав слова. – Колишньої близькості вже не було. Юсеф щось замислив, і то щось недобре. Й восени дев’яносто першого я та наш головний бухгалтер, Франк Нільсен, батько Рікарда та Теа, виявили, у чім річ. Юсеф вчинив розтрату.

– Й що трапилось?

– Направду, у нас в Армії досвіду у таких справах бракує, тож ми з Нільсеном спершу мовчали, сподіваючись спочатку вирішити, як вчинити. Звісно, Юсеф не справдив моїх сподівань, але я бачив причинно-наслідковий зв’язок, у якому був і я сам. Адже за обставин, коли обрали мене, а його відкинули, я б мав діяти… тактовніше. Так чи інакше, а у той час у нас із кадровим поповненням справи йшли кепсько, бо люди ставилися до нас не так уже й прихильно. Тож коштів, аби розпалювати скандал, у нас бракувало. Я успадкував від батьків літню садибу у Південній Норвегії, у якій ми бували нечасто, бо в основному проводили відпустку в Естгорі. Коротше кажучи, я нашвидкуруч продав будинок, отримавши достатньо коштів, аби перекрити нестачу перш, ніж її хтось помітить.

– Ви? Ви перекрили розтрату Юсефа Карлсена з особистих коштів?

Екхоф знизав плечима:

– Ми не мали іншого виходу.

– Не щодня голови особистим коштом…

– У нас незвичайна організація, Холе. Ми працюємо в ім’я Господа. Тоді все стосується тебе особисто.

Харрі повільно захитав головою, розмірковуючи про кісточку на Хагеновому столі.

– І тоді Юсеф Карлсен, покинувши посаду, разом з дружиною виїхав за кордон. І ніхто не дізнався про цей випадок?

– Я запропонував йому менш відповідальну посаду, – мовив Екхоф. – Але він, певна річ, не міг погодитись. Адже ж виникли б питання. Як я пригадую, вони мешкають у Таїланді, недалеко від Бангкока.

– Отже, оповідка про китайського селянина й зміїний укус – просто вигадка?

Екхоф, всміхаючись, захитав головою.

– Ні, Юсеф дійсно був скептиком. І ця історія стала для нього глибокою уразою. Він засумнівався, як часом всі ми вагаємось.

– І ви, командувачу?

– Так. Сумнів – то тінь віри. Неспроможний сумніватися не здатен по-справжньому вірити. Достоту як у випадку з хоробрістю. Той, хто неспроможний боятися, – не в змозі бути хоробрим.

– А гроші?

– Юсеф наполіг, що сплатить мені ті кошти. Не тому, що прагне себе реабілітувати. Зробленого не переробиш, та й заробіток у нього недостатній, щоб коли-небудь повернути кошти. Гадаю, це єпитимія, що, як здається йому, корисна для нього. То чому я маю відмовляти йому в цьому?

Харрі знов кивнув.

– Чи Роберт з Юном знали про це?

– Гадки не маю. Я ніколи про це не згадував. Я вважав за свій обов’язок подбати про те, щоб батькова хиба не вплинула на синівську кар’єру в Армії. Найперше, на кар’єру Юна. От хоч би продаж нерухомості, яким ми опікуємося саме зараз. Найперше – це будинки на Якобс-Оллс-гате, згодом ще кілька. Може, Гільструп навіть Естгор викупить. Десять років тому для такої угоди нам би знадобилося безліч консультантів, але, маючи в Армії таких тямущих фахівців, як Юн, нам непотрібні сторонні радники.

– Отже, продажем опікувався Юн?

– Ні-ні. Певна річ, рішення приймала Керівна рада. Але без підготовчої роботи, яку він провадив, і переконливих висновків, гадаю, ми б не наважились на цю угоду. Для нас Юн – людина перспективна. Що йде, так би мовити, у крок з часом. І найліпший доказ, що Юнів батько йому не завадить, є те, що цього вечора він та Теа сидітимуть з