Ю. Несбе - Спаситель

іншого боку прем’єр-міністра. – Екхоф насупився. – До речі, я сьогодні намагався зв’язатися з Юном, але він не відповідає. Чи ви бува з ним не розмовляли?

– На жаль, якщо Юна немає…

– Перепрошую?

– Я про те, що якщо Юна не стане, якщо вбивця таки здійснить свій план, хто посяде місце Юна?

Давид Екхоф здійняв не одну, а обидві брови.

– Сьогодні увечері?

– Я маю на увазі його посаду.

– А я не розкрию таємниці, сказавши, що наступником стане Рікард Нільсен. – Він посміхнувся. – Ви ж самі тоді казали, що бачите подібність між Юном та Рікардом і мною та Франком.

– Таке саме суперництво?

– Де є люди, там завжди суперництво. В Армії теж. Сподіваймося, що дрібка суперництва ставить людину на те місце, де вона приносить якнайбільшу користь собі й служить загальній справі. Що ж… – Командувач добув волосінь з ополонки. – Гадаю, я відповів на ваше питання, Харрі. Якщо потрібно, то Франк Нільсен підтвердить історію про Юсефа, але, гадаю, ви зрозумієте, чому я не прагну розголосу.

– Оскільки ми заговорили про секрети в Армії, маю ще одне, останнє питання.

– Повідайте, – нетерпляче сказав командувач, збираючи у сумку риболовецьке приладдя.

– Чи ви знаєте, що дванадцять років тому в Естгорі було скоєно зґвалтування?

Харрі сподівався, що мімічна здатність Екхофа приховувати подив не безмежна. А позаяк зараз межу вочевидь перетнули задалеко, Харрі збагнув, що для нього це, вочевидь, несподіванка.

– Як на мене, ви помиляєтеся, інспекторе. Інакше це жахливо. Про кого йдеться?

Харрі сподівався, що його власне обличчя нічого не видасть.

– Служба зобов’язує мене не розголошувати імені.

Екхоф потер рукавицею підборіддя.

– Певна річ. Утім… певно, строк давності за цим злочином уже вичерпався?

– Це з якого боку поглянути, – відповів Харрі, споглядаючи берег. – Ходімо?

– Нам краще піти нарізно. Тягар.

Харрі кивнув.

Вдало діставшись берега, він озирнувся. Подув вітер, і сніг, наче дим, заклубочився на поверхні криги. Здавалось, ніби Екхоф йде у хмарах.

Скло машини, що стояла на парковці, вже вкрилося тоненьким шаром паморозі. Харрі сів за кермо, завів двигун, увімнув пічку на повну потужність. На холодне скло дихнуло теплом. Він сидів, чекаючи, поки паморозь розтане, й раптом згадав про те, що казав Скарре. Мадс Гільструп телефонував Халворсенові. Харрі добув з кишені візитівку, яка досі там лежала, й набрав номер. Дарма. Він уже хотів був сховати телефон у кишеню, коли пролунав дзвінок. З готелю «Інтернаціональ».

– How are you?[59] – спитав жіночий голос досконалою англійською.

– Так собі, – відповів Харрі. – Ви отримали?…

– Так, отримала.

Він глибоко зітхнув.

– Чи це він?

– Так, – відповіла вона, зітхнувши.

– Чи ви цілком певні? Нелегко опізнати людину за…

– Харрі?

– Так.

– I’m quite sure.

Харрі здогадувався, що як вчителька англійської вона могла б пояснити йому, що попри те, що дослівно цей вираз перекладається «доволі упевнена», за таких обставин це «I’m quite sure» означає «цілком певна».

– Дякую, – мовив він наприкінці розмови. Глибоко у душі сподіваючись, що вона має рацію. Бо зараз почнеться.

І справді – почалось.

Коли він увімкнув двірники, які почали струшувати навсібіч розталу паморозь, задзеленчав телефон.

– Харрі Холе.

– Це Михолеч, мати Софії. Ви казали, що мені можна зателефонувати, якщо…

– Слухаю.

– Дещо трапилося. Із Софією.

Розділ 30

Вівторок, 22 грудня. Мовчання

Найкоротший день року. Так пишуть на першій шпальті «Афтенпостен», що лежала на столі у приймальні травмопункту на Стургата. Він глянув на годинник на стіні. Й лише згодом згадав, що знову носить на руці годинника.

– Зараз лікар прийме вас, Холе! – озвалася жіночка з віконечка, котрій він розповів, у якій справі прийшов: йому треба побалакати з лікарем, з тим, що кілька годин тому приймав Софію Михолеч та її батька. – Треті двері праворуч коридором.

Треті двері праворуч. Випадок, звісно, міг відправити Софію у другі двері праворуч. Чи треті ліворуч. Але ж ні, то були треті праворуч.

– Привіт. Я саме гадав, що це ви, – усміхнувшись, привітався Матіас Лунн-Хельгесен, підводячись і простягаючи руку. – Чим можу цього разу зарадити?

– Справа у пацієнтці, яка була у вас сьогодні вранці. Софії Михолеч.

– Що ж, сідайте, Харрі.

Харрі не зважив на товариський тон співрозмовника, адже не збирався його дотримувати, і не тому, що гордий, а тому, що обидвоє лише почуватимуться ніяково.

– Мені телефонувала мати Софії, повідомляючи, що вранці прокинулася через доньчин плач. Пішовши до Софії у кімнату, вона побачила доньку у синцях та крові. Дочка сказала, що була на прогулянці з подругами, дорогою впала, послизнувшись на кризі, й забилася. Мати розбудила батька, й він відвіз дівчину до нас.

– Може, саме так і було, – мовив Матіас. Він сидів, обіпершись ліктями на стіл, ніби щиро зацікавився.

– Але мати вважає, що Софія бреше. Коли батько з дочкою поїхали, вона оглянула ліжко. Скривавленою була не лише подушка. Але й простирадло. «Унизу», як вона сказала.

Матіас гмикнув. Не підтверджуючи й не заперечуючи, вони цей звук спеціально тренують під час занять з психотерапії. Інтонація наприкінці зростає, ніби заохочуючи пацієнта розповідати далі. Саме так гмикнув і Матіас.

– Наразі Софія зачинилася у своїй кімнаті. Плаче, але говорити не хоче. Й, за материними словами, у неї нічого не випитаєш. Мати телефонувала подругам. Жодна з них не бачила учора Софії.

– Зрозуміло. – Матіас потер перенісся. – І ви прагнете, щоб заради вас я порушив лікарську таємницю?

– Ні, – відповів Харрі.

– Ні?

– Не задля мене. Заради них. Заради Софії та її батьків. І решти, кого він уже зґвалтував чи замірився зґвалтувати.

– Гарно сказали! – Матіас посміхнувся, але посмішка згасла, не знайшовши відгуку. Він кахикнув. – Ви ж розумієте, Харрі, я мушу поміркувати.

– Її зґвалтовано сьогодні вночі, чи ні?

Матіас зітхнув.

– Лікарська таємниця, Харрі…

– Я знаю, що таке лікарська таємниця, – урвав його Харрі. – Я теж зобов’язаний не розголошувати службових таємниць. І якщо я зараз прошу вас порушити її, то геть не через те, що маю до неї неповажне ставлення, а тому, що скоєно тяжкий злочин і є ймовірність, що він повториться. Якщо ви повірите мені та тому, як я оцінюю обставини, що склалися, я буду вам щиро вдячний. Як ні, то живіть із цим, як зможете.

Як часто йому доводилось торочити про такі ситуації, міркував Харрі.

– Досить кивнути чи похитати головою, – мовив Харрі.

Матіас Лунн-Хельгесен кивнув.

Спрацювало.

– Дякую. – Харрі підвівся. – Як у вас з Ракеллю та Олегом? Чи все гаразд?

Матіас Лунн-Хельгесен знову похитав головою й ледь усміхнувся на знак відповіді. Харрі, нахилившись, поклав руку йому на плече.

– Веселого Різдва, Матіасе.

Останнє, що Харрі помітив виходячи: Матіас Лунн-Хельгесен сидів на стільці, поникнувши, наче його побито.

Світло дня, що догоряє, пробивалося крізь