Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

Лів верескнула знову:

–Де Адам?

–Він провалився вниз.–похмуро кинув Аарон.– Патрику, ми можемо щось зробити?

–Ні, ні…Він не може просто так зникнути!– вглядаючись у темряву шепотіла Скарлет.

–Ми можемо спробувати знову відновити підлогу і перенести його.– почав був Аарон перетягуючи наплічник на перед, щоб дістати ноутбук.

–Ми вийшли зі стадії швидкого сну і підбираємось до завершення симуляції. – відповів Патрик.–Тут це не спрацює.

Кілька хвилин Скарлет стояла на місці, не знаючи, що робити. Шум у вухах змушував її дратуватись на голос будь-кого у кімнаті. Її бісили їх ідеї, бісили їх голоси і бісило те безсилля, яке вкривало кожного. Чисто теоретично, вона могла стрибнути за ним, як він зробив кілька кімнат тому, рятуючи її. Але тоді Аарон витяг усіх, переписавши код, зараз же не вийде нічого. Треба щось робити. Треба якось витягти його.

–Адаме!– крикнула вона.– Відгукнись!

Тиша. Всеохопна грьобана тиша. Як же вона це ненавиділа. Якого беня він підійшов ближче? Може, якби він стояв далі, може, якби не намагався розговорити її – не зник би?

–Думайте. Як ще його можна витягти?

Аарон сполотнів.

–Що? Що з твоєю харею?– сердилась Скарлет.

–Згідно до сценарію у кімнаті знайдено чотири гравця.– він підняв очі на Скарлет.– Його…немає у кімнаті.

–Дідько.– зітхнув Патрик.

–Як таке можливе? Він же не міг померти в симуляції, хіба не так?

–Бували випадки, коли робота мозку спинялась. Їх потім реанімували, але…

–Але що, бляха?!

–Але нас відправили, аби когось вбити. Свідомо. Тож…

–Дідько…– Скарлет вдарила ногою колесо авто, відійшовши вбік.

–Абрамс…– почав був Аарон.

–Я сама.– спинила його Лів.

Скарлет намагалась заспокоїтись, побачивши Лів, вона істерично засміялась:

–О, прошу, тільки без підбадьорливих промов. В печінках сидить ця хрінь.

–Мені теж.– відповіла вона.–Я просто хочу сказати, що зарано ховати його.

–Так.– кивнула Скарлет.

–Ми не знаємо де він. Можливо це черговий баг, бо, не кажи про це Аарону, але симуляція на мою думку…доволі тормознута.

Скарлет розреготалась.

–Тож тут чимало роботи для розробників, як думаєш?

–Так…Але де він? Куди він зник?

–Я не знаю. Але ми знайдемо його. А якщо ні – то рознесемо цю симуляцію на друзки і витягнемо його з того клятого костюму.

Скарлет зітхнула.

–З ним усе гаразд. – сказала Лів, торкнувшись її плеча.

–А якщо його мозок таки вимкнувся?– стурбовано спитала Скарлет.

–Ти можеш реанімувати його ніжним цілунком у щічку. Повір – цього буде досить.

–Це так очевидно?– пирхнула вона.

–Направду, у вас була та клята хімія ще на самому початку, тож це було справою часу.

Скарлет коротко кивнула.

–Якщо цей час є.

–Є. Все буде гаразд. Треба зачекати.

Тиша нависла над кімнатою, вона була задушливою, обридливою, ненависною. Ніхто не рухався. Ніхто не говорив. Скарлет, Аарон і Лів здавались враженими, неначе нарешті припинили грати у зухвалі образи самих себе. Не було сенсу більше приховувати власний страх і хвилювання. Цих емоцій було забагато і, здавалось, вони переймають контроль. Скарлет стискала руки так, що гострі нігті впивались у шкіру. Її погляд втупився в провалля, де був Адам. І нічого. Ця безодня не мала жодного відгуку, жодного руху, лише порожнечу, яка починала здаватися тупим жартом, що висміював її невміння бути чесною із собою та іншими і карала за це.

А потім, ледь помітно, неначе спогад, що кольнув десь у скроні, і зник – щось змінилося. Спочатку ледь чутний хруст мілкого каміння під чоботами. Глибоко, у тіні хаосу, щось розірвало темряву, наче спалах світла. Знову звук, як у перекидного табло в аеропорті. Скарлет затримала дихання, серце вдарило різко і боляче, неначе переганяло не кров, а голки по жилам. З темряви раптом виповзла постать. Рухи були повільними, немов він пробирався крізь щось невидиме, важке, як густий туман.

Поступово тінь розсіялась і лишився тільки Адам. Він був задиханий, його плечі підіймались і опускались, кожен вдих здавався чимось надскладним. Розгублений, його очі пробігали по кімнаті, ніби шукаючи точку опори, точку реальності. Але він був живий. Скарлет встигла лише видихнути, перш ніж її емоції прорвались назовні. Гарячий спалах люті, (змішаної з полегшенням), страху, (що вкривав її з головою), і того болісного миттєвого усвідомлення, що хлопець загинув – руйнував всі залишки самоконтролю, який і так важко давався дівчині.

–Бляха! – вирвалося з її грудей, голос хрипкий, розірваний на страху.

Адам кліпнув, зводячись на ноги.

–Що?